— А скажіть, паночку, які ногавиці мій панотець носить, відколи губернатором став: з пишними бганками вгорі, чи як?
— Я щось не придивився,— відповів паж,— мабуть, що такі.
— Ой Божечку ж мій! — гукнула Санчика.— От би побачити татка в таких плюндрах! Воно мені од самої колиски снилось, щоб на таткові такі ногавиці були!
— Дасть Бог, ще й не те ваша милость побачить,— сказав паж.— Як він іще місяців зо два поурядує, то їздитиме з заслоною од сонця на виду.
Парох із бакаляром помітили, правда, що паж говорив не без глузів, але ж ті пишні коралі та вбрання мисливське, прислане Санчом (Тереза вже їм показала), свідчили про щось інше; проте вони посміялися-таки з дівочих забаганок, а тут іще й Тереза:
— Панотченьку,— каже,— може, там хто їхатиме в Мадрід чи в То-ледо, то нехай купе мені оті робронти пишні да розкішні, по самій моді і щонайліпші, бо мушу губернаторство мужеве шанувати, як умію, та й кариту хай достануть, бо, хоть не дуже й хотілось, до двору доведеться їхати: уже ж, мавши мужа-губернатора, мене на теє стане.
— Ще й як, мамо, стане! — раділа Санчика.— От якби-то вже не завтра, а сьогодні, щоб люди бачили, як я з паньматкою в кариті їду, а вони хай що-хотя кажуть: "Дивіться, мовляв, на нашу часниківну, як вона в кариті розсілася та розляглася, наче та папиха римська!" Так вони ж грязь топтатимуть, а мої ноги в сухому! А всім огудникам та осудникам — сіль та перчина! Аби мені тепло, нехай кажуть "пекло"... Добре я, мамцю, кажу?
— Ти доню, говориш, як у дзвони дзвониш! — відказала Тереза.— Таке добро, іще й більше, чоловік мій славний уже давно напроврочив. Ось уздивишся, дитино, він не то що, а і в грапині мене виведе: тут, мовляв, аби почин, а там уже буде викший чин. Каже, було, твій тато (а він не тільки тобі, а всім приказкам батько): дають корівку — біжи по верівку; дають губернаторство — хапай, дають грабство — грабастай! Манять тебе гостинчиком, а ти його в тайстру! А що ж — спати будемо й мовчати, коли добра доля в вікно постука?
— Що мені по тому,— підхопила Санчика,— коли хтось, побачивши мене одягненою та гордовитою, що мені по тому, як хто скаже: "Пишається, як сучка в наритниках!" Нехай собі!
Слухавши такі речі, парох озвався:
— У мене таке враження, ніби оці Панси, всі в роду їхньому так і народжуються з мішком приповідок у тілі. Ще я жодного з них не бачив, щоб не сипали в розмові тими приказками направо й наліво.
— То правда,— сказав і паж.— Пан губернатор Санчо сипле їх,-мо.в [568] з рукава, хоч і не завжди до ладу, і те втішає пані мою дукиню і самого дука, вони їх вельми похваляють.
— Скажіть нам, пане, нарешті,— звернувся до нього бакаляр,— чи дійсно усе оте правда — що Санчо губернатором став, що є така дукиня на світі, щоб Терезі писала й подарунки їй посилала? Нам усе-таки не віриться, хоть ми й дарунки в руках тримали й листа читали. Чогось нам здається, що все це штучки Дон Кіхота, земляка нашого, який гадає, що все на сім світі чарами діється. Я б і сам оце вашу милость полапав і помацав, щоб переконатись, що ви не якийсь там фантастичний посланець, а людина з крові й кості.
— Про себе, панове, можу сказати,— відповів паж,— що я справжній посланець, пан же Санчо Панса дійсно губернатор; пани мої, дук із дукинею, можуть давати і справді дали йому таку посаду, і він, як я чув, чудово справляє свою службу. А чи є тут чари, чи нема, то вже хай ваші милості самі вирішують. Оце і все, що я знаю, і можу присягнути на тому найдорожчим — життям моїх батьків, які ще, слава Богу, живі й здорові.
— Може, воно так і є, як ви кажете,— мовив бакаляр,— проте dubitat Augustinus*.
— Сумнівайся хто хоч,— відповів паж,— а що правда, то не гріх: вона завжди над брехнею, як олива над водою, наверх випливе. А як ні, то operibus credite, et non verbis**: нехай хто з ваших милостей поїде зі мною і на власні очі в тому пересвідчиться, чому уші віри не ймуть.
* Буквально: Августин сумнівається (латин.). Тобто: це ще підлягає сумніву.
** Вірте ділам, а не словам (латин.).
— Як кому вже їхати, то мені,— сказала Санчика.— Візьміть мене, пане, на коня у забедри, я поїду залюбки на панотця подивитись.
— Доньки губернаторів не мандрують отак самотою, а їздять у супроводі карет і ношів, з численною службою.
— Далебі,— сказала Санчика,— мені все одно, чи на ослиці їхати, чи в кариті. З мене вередуха не яка!
— Цить, дівко!— сказала Тереза.— Верзеш тут казна-що: ти краще слухай, що пан каже. Який час, такий лас: поки твій батько був просто Санчо, ти була Санчика, а тепер, як він на губернатора вийшов, ти вже панночка — не знаю, чи так я кажу, чи ні.
— Донья Тереза каже добре, ще й надто,— мовив паж.— Але дайте мені чогось попоїсти, та й не баріться, бо думаю над вечір назад рушати.
Тоді озвався парох:
— Може б, ваша милость пішла причаститись до мене, бо хоть донья Тереза господиня гостинна, навряд чи зможе гідно пришанувати такого знакомитого гостя.
Паж одмагався спочатку, та потім таки погодився, і священик залюбки повів його до себе, щоб розпитати докладніше про Дон Кіхота та його подвиги.
Бакаляр зохотився був написати листи-відповіді для Терези, та вона не хотіла його до своїх справ мішати, бо мала Самсона за хитренького глузівника. Тож найшла собі за книш та яєць двійко ченчика одного [569] письменного, і він написав їй два листи — один до чоловіка, другий до дуки ні, так достоту, як вона з своєї голови видихтувала: були ті листи, як то побачимо далі, не найгірші серед тих, що наводяться в сій знаменитій історії.
РОЗДІЛ LI
Про дальше Санчове урядування та про інші події, не такі вже й погані
Настав день після ночі губернаторського обходу; стольник всю ту ніч не спав, перебираючи в душі риску за рисочкою вроду перевдягнутої панянки, гожість її та любість, а дворецький складав до самого світу письмовий звіт панам своїм про все, що тільки Санчо Панса говорив і діяв, дивуючись словам його і вчинкам, у яких нетям і розум переплітались дивовижним способом. Устав нарешті й сам пан губернатор; з наказу доктора Педра Суворія подали йому сніданок — повидла трохи та води холодної на чотири рази ковтнути. Радніший був би Санчо дістати натомість кусень хліба та винних ягід кетяг, але мусив хіть-не-хіть скоритися, дарма що душа боліла, а шлунок сердився: Педро Суво-ріо переконував його, що скупа й делікатна їда вигострює розум і тому найбільше підходить особам, що обіймають важливі посади й уряди, де сили розумові більше важать, ніж тілесні.