— Не дуже довго. І не часто ми бачились. Тиждень оце тут, торік восени, а тоді в січні він послав по мене й ми поїхали на захід, до Нью-Мексіко. Там пробули півтора місяця, і я могла бодай спати в одному з ним приміщенні, де готувала для нього, прала йому білизну.
— Але не як дружина,— урвав її старий.— Не як дружина його. Він вам цього не обіцяв. Не кажіть неправдиі Він і не мусив.
— Ні. Він не мусив. Я й не просила його. Я знала, що роблю. Знала від самого початку, ще задовго перед тим, коли честь — так він, здається, сказав — спонукала його докладно викласти мені, на що саме він ніколи не піде. Що це для нього справа принципу. І ми погодилися. Потім задля певності ми домовилися ще раз, коли прощалися в Нью-Мексіко. Що на цьому вже кінець. І я йому повірила. Ні, не те: я собі повірила. Я навіть не слухала, що він мені тоді казав, бо на той час від нього тільки це й чула раз у раз. Навіть настільки не слухала, щоб попросити його замовкнути. Я тоді слухала саму себе. І повірила в це. Мусила повірити, що вже кінець. Та й як же було не повірити, коли він тоді вже від'їхав, як ми й домовилися, і не писав мені, як ми домовилися, тільки гроші надходили на моє ім'я у віксбурзький банк, але без імені відправника,— все, як ми домовилися. Тож-бо я мусила повірити. Минулого місяця я навіть написала йому листа, аби ще раз упевнитись, і лист повернувся непрочитаиий, і я вже була певна. Тоді, вийшовши з лікарні, найняла собі кімнату, де б могла пожити до мисливського сезону, щоб зайвий раз упевнитись, і оце коли вчора проїздила ваша машина, я
стояла на узбіччі дороги, і він мене побачив, і я вже таки була певна.
— Ну то чого ви хочете? — спитав старий.— Чого ви хочете? Чого ви сподіваєтесь?
— Авжеж,— сказала вона.
І, вдивившись у неї — сиве його волосся було розкуйовджене від лежання, очі без окулярів здавалися тьмяні й каламутні, наче позбавлені зіниць,— він знову побачив, як утупився в нього її погляд, серйозний, зосереджений, допитливий, мов у дитини, і водночас ніби якийсь абстрагований.
— Його прапра... Стривайте-но... прапрапрадід був вашим дідом. Маккаслін. Тільки що то мусив бути Едмондс. І навіть більше, ніж це. Ваш родич Маккаслін був там того дня, коли ваш батько й дядько Кумпан виграли в містера Бічема ту дівчину, Тенні, щоб її пошлюбив один, що називався просто Террел, отож ваші назвали його Террел, син Томі. Але далі вже мусив бути Едмондс.
Вона дивилась на нього майже супокійно, сама стримана й незворушна,— очі в неї були темні, широкі й бездонні на мертвоти о-блідому й безбарвному обличчі, яке йому здавалося мертвим, хоч ті очі були таки молодими, неймовірно й навіть нездоланно сповненими життя,— дивилась так, мовби ні на кого її погляд не був спрямований, і говорила так, мовби ні до кого не зверталася.
— Я зробила б із нього людину. Бо він ще не людина. Ви зіпсували його. Ви, і дядько Лукес, і тітка Моллі. Але найбільше саме ви.
— Я? — перепитав старий.— Я?
— Так. Коли віддали його дідові землю, на яку той не мав прав, ні як спадкоємець, ні як покупець.
— Це зайве ви говорите,— сказав він.— Зовсім зайве. Послухайте, з вашої мови знати, що ви, може, навіть у коледжі вчилися. І що ви майже північанка, в усякому разі, зовсім не схожі на болотницьких селючок із Дельти. А проте ви серед вулиці заводите знайомство з невідомим чоловіком, і то лиш через те, що ящик з харчами випадково випав із моторки. І за місяць їдете з ним, і живете разом, аж поки не заробили собі дитини.. Потім, ви ж самі кажете, що він у вас на очах узяв капелюха, попрощався і вийшов. Навіть болотник із Дельти, і той краще подбав би про свою селючку! Хіба у вас зовсім немає рідні?
— Є,— відповіла вона.— 3 однією з них я й жила. Тітка, у Віксбурзі. Я перебралася до неї два роки тому, коли помер мій батько. Тоді ми жили в Іпдіанополісі. Але зго-
дом я дістала посаду вчительки тут, в Алущаскуні, бо моя тітка вдова, в неї велика сім'я, і їй доводиться брати прання, щоб утри...
— Брати що? — перепитав він.— Прання?
Він аж підскочив і відкинувся назад, спершись на руку, розкуйовджений, з широко розплющеними очима. Тепер він зрозумів, що вона внесла з собою до намету, про що старий Айшем уже сказав йому, коли послав молодого негра провести її до нього,— ці бліді уста, бліда, наче мертвотна шкіра, хоч не хвороблива, це темні, трагічні, проникливі очі. "Може, через тисячу, дві тисячі років в Америці,— подумав вів.— Але не тепері Не тепер!" І вигукнув неголосно, вражений, сповнений жалю й обурення:
' — Ви чорношкіра!
— Так,—відповіла вона.— Джеймс Бічем,— той, кого ви називали Джім тітки Тенні, хоч він мав власне ім'я,— був мій дід. А ви — дядько Айзек.
— І він це знає?
— Ні,— відповіла вона.— Що б із цього прибуло?
— Але ж ви знали! — скрикнув він.— Ви знали! То чого ж ви тут сподіваєтесь?
— Нічого.
— Тоді навіщо ви сюди приїхали? Ви ж кажете, що вчора чекали в Алущаскуні і він вас бачив. Навіщо ви сьогодні приїхали?
— Я повертаюся на північ. Додому. Мене позавчора привіз своїм човном двоюрідний брат. І він забере мене в Ліленд до поїзда.
— Ну то їдьте,— сказав він. Тоді знову вигукнув тонким і тихим голосом, сповненим гіркоти: — Краще їдьте звідси! Я нічим не можу зарадити вам! І ніхто не може! — Вона повернулася і рушила до виходу.— Заждіть,— сказав він. Вона знову зупинилася, все ще слухняно, і обернулась до нього. Він узяв паку банкнот, поклав на укривало в ногах койки, а руку сховав під укривалом.—Ось це,—додав він.
Вона вперше глянула на гроші, коротко, невидюще і одвела очі вбік.
— Мені їх не треба. Взимку він дав мені грошей. І, крім того, він переказує на Віксбург. Я забезпечена. Як велїігь честь і принципи. Це все було домовлено.
— Візьміть їх,— сказав старий. Голос його знов почав підноситись, але він стримав себе.— Заберіть їх з мого намету.— Вона підступила назад до койки і взяла гроші, і тоді він ще раз мовив: — Заждіть.
Вона зупинилась, але не обернулася, і йому довелося простягти до неї руку. Проте дістати з койки він не міг, поки вона не наблизила своєї руки, що з грішми, і він торкнувся її. Він не схопив за руку, а тільки торкнувся її — гудзуваті, безкровні, сухі старечі пальці легенько черкнули на мить гладеньку молоду шкіру, під якою пульсувала давня дужа кров, що після довгих блукань повернулася додому.