А наступної весни вони почули (не від майора Де Спейна), що він продав ліс на вирубку якійсь мемфісь-кій лісокомпанії. І ось однієї червневої суботи хлопець, приїхавши з Маккасліном у місто, пішов до контори Де Спейна. В просторому кабінеті на другому поверсі стіни були заставлені книжками, вікна кімнати виходили на обшарпані задвірки крамниць, з другого боку були двері на балкон над Майданом, а в завішеному шторою алькові стояло кедрове відерце з водою, цукерниця, ложка, склянка і обплетена сулія з віскі. Коли старий Еш, сидячи на стільці при вході, смикав за мотузку, над столом поколихувалося опахало з бамбуку і паперу.
— Авжеж,— сказав майор Де Спейн.— Еш, певне, залюбки вибереться пожити в лісі, принаймні не муситиме їсти того, що готує Дейзі. Він же весь час бурчить на неї. Хтось іще з тобою?
— Ні, сер,— відповів хлопець.— Я думав, може, Бун...
Бун уже півроку як виконував обов'язки полісмена в
Гоуку — майор залагодив це питання з лісокомпанією чи то, краще сказати, погодився на компроміс, що його запропонувала компанія, яка воліла мати Буна скоріше вже в ролі співробітника поліції, ніж бригадира лісорубів.
— Гаразд,— сказав майор Де Спейн.— Сьогодні ж дам йому телеграму. Зустрінетесь у Гоуку. Еша я пошлю поїз-
дом, вони вдвох візьмуть харчів, а ти собі сідай верхи й гайда.
— Добре, сер,— відказав хлопець.— Дякую.— І враз він знову почув свій голос. Він не думав цього казати, але знав, у глибині душі знав, що скаже: — А може б, і ви...
Голос його урвався. Хлопець не договорив, так і не зрозумівши, чому: адже майор сидів мовчки, а ворухнувсь і повернувся до своїх паперів на столі тільки тоді, як голос замовк,— та, власне, й повертатись йому не було потреби, бо коли хлопець увійшов, він саме сидів за столом з папером у руці, цей сивий огрядний чоловічок у чорному сукняному костюмі й накрохмаленій до блиску сорочці, якого хлопець звик бачити неголеним, у чоботях і заболоченій вельветовій куртці, верхи на кошлатій, сильній, довгоногій кобилі, зі старим вінчестером через сідло і здоровезним сизуватим собакою, що завмер біля стремена, 'непорушний, мов статуя,— того минулого року, принаймні в хлопцевих очах, вони стали чимось схожі один на одного, як то буває з двома людьми, що тривалий час кохалися між собою або спільно працювали.
Майор Де Спейн погляду більше не підводив.
— Ні. Я не маю часу. А тобі нехай щастить. Коли спіймаєш молоду білочку, можеш привезти мені.
— Гаразд, сер,— відказав хлопець.— Привезу.
Він вирушив на своїй кобилі-трилітці, яку сам викохав, виростив і виїздив. З дому він вибрався зразу після півночі і через шість годин, навіть не змиливши кобили, прибув у Гоук, маленьку станцію, від якої відходила вузькоколійка в пущу. Хлопець звик думати про Гоук як про Майорову власність, хоч насправді Де Спейн продав компанії (колись давно) ту землю, на якій прокладено бічні колії, споруджено вантажні платформи та склад, і тепер вражено й тужливо розглянувся, хоч і знав про це й приготував себе. Він побачив напівзбудований деревообробний завод на площі в два чи три акри, цілі, здавалось, милі складених у стоси рейок, укритих свіжою рудизною іржі, штабелі шпал, просочених креозотом, дротяні загороди й жолоби щонайменше на дві сотні мулів, намети для погоничів...— отож хлопець поспішив одвести кобилу до стайні, домовився, щоб її доглянули, і, вже не роздивляючись ні на що, сів зі своєю рушницею в службовий вагончик лісовоза, забрався до верхнього віконечка і втупив погляд вперед, у стіну незайманої пущі попереду, де бодай ще раз зможе сховатися від усього цього.
1
Маккаслін тут згадує деякі епізоди Громадянсько! війни у США. Т. Ешбі, кавалерійський офіцер південців, справді загинув, ведучи в атаку піхотну частину, але на той час він уже був призначений її командиром. Р.Е. Лі — головнокомандувач південської армії. Битва під селом Шарпсберг (штат Меріленд) сталася 17.9.1862. Південського генерала Т. Дж. Джексона, на прізвисько Стоунвол, випадково забили свої ж у битві при Чанселлорсвіллі в ніч на 2.5.1863. Дж. Гукер і Дж. Г. Мід — північанські генерали. Дж. Е. В. Стюарт — генерал-півде-нець. В. С. Банкок — офіцер північан. Дж. Лонгстріт, південський генерал, у боях у травні 1864 р. був випадково тяжко поранений своїми. Битва під Геттісбергом мала місце 1 —3.7.1863 р.
2
Один із районів Бостона.
3
3 поезії Дж. Кітса (1795—1821) "До грецької вази".
4
Мається на увазі блокада північанами південських портів під час Громадянської війни у США.
5
Він ще раз побував у таборі, перед тим, як з'явилася лісокомпанія і почала вирубувати ліс. Сам майор Де Спейи більше туди не їздив, але їх гостинно запрошував жити в таборі й уволю полювати. Взимку після того полювання, що скінчилося смертю Сема Фазерса й Лева, генерал Компсон та Волтер Юел висунули думку перетворити давнє їхнє товариство на свого роду клуб і заорендувати табір та мисливські права на цей ліс — ідея, гідна самого Буна Хогенбека, хоч породив її таки гене-
А потім паровичок пронизливо свиснув, зачахкав і
рушив; сонний ляскіт зчеплень добіг до кінця поїзда, хапливе чахкання змінилося глибокими й повільними видихами пари, задній вагончик теж покотився по рейках, і з віконечка вгорі хлопцеві було видно, як голова поїзда завершує перший і єдиний на цій лінії поворот і вже зникає в пущі разом з вервечкою вагонів, тягнучи й хлопця з собою, немов це заповзає в бур'яни безбарвне й нешкідливе змієня;—і вже знову поїзд набрав найбільшої швидкості і, як і в давні дні, мчить, вистукуючи поміж двома стінами не займаного сокирою пралісу.
Колись цей поїзд нікому не вадив. Ще не минуло й п'яти років, як Волтер Юел з цього самого вагона на ходу застрелив оленя з шестипалими рогами, а ще ж була й історія з тим молодим ведмедем: лісовіз уперше вирушив вузькоколійкою за тридцять миль у пущу, а ведмідь став собі між рейками, підняв зад, мов те щеня, граючись, і длубається під шпалою — які там мурашки чи комашки можуть бути, чи, може, просто хотів довідатись, що то за чудні рівненькі колоди без кори, викладені перед ним нескінченним рядом і посталі наче з нічого,— і так він усе длубався, аж поки машиніст загальмував і дав свистка кроків за двадцять, і тоді ведмідь панічно кинувся навтіки і на перше дерево, що трапилось, ясен, ледве грубішій за людське стегно,— видерся якомога вище й принишк там, голову по-людському (власне, по-жіночому) затуливши лапами, ніби й не відчував, що гальмівник шпурляє у нього камінцями з баласту. Коли поїзд через три години повертався назад з першим вантажем лісу, ведмідь саме почав злазити, але зараз же знову видерся чимвище, принишк, поки проходив поїзд, і Ьидів там і тоді, коли поїзд удруге їхав у пущу вдень, і коли' повертався ввечері. Того дня в обід Бун з фургоном приїхав до Гоука по борошно, почув про пригоду від когось із обслуги поїзда, і цілу ніч Бун з Ешем (обидва молодші тоді на двадцять років) просиділи під ясенем, щоб хто, бува, не підстрелив ведмедя, а на другий день уранці майор Де Спейн затримав поїзд у Гоуку, і аж перед самим заходом сонця,— коли неподалік від дерева зібралися не тільки Бун з Ешем, а й майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер і Маккаслін, якому тоді було дванадцять років,— ведмідь зліз на землю, просидівши на дереві майже тридцять шість годин навіть без води. Маккаслін розповідав згодом хлопцеві: вони подумали, що він не витримає і нап'ється з ковбані в них під ногами, однак ведмідь глянув раз на воду і завагався, глянув на людей і знов на воду, але ні, не став