— Так, так, так.
і Маккаслін перерізав шворочку, відімкнув буфет і підніс до ліжка той самий згорток, а очі все ще силкувалися сказати щось хлопцеві, навіть коли він брав згорток, отож ішлося тут про інше, очі все ще чіплялися за згорток, навіть уже й віддавши його, очі зараз були ще більш, ніж коли, затяті, силкуючись щось сказати, хоч вони не сказали таки нічого; а потім хлопцеві було вже десять років, і його мати теж померла, і тоді сказав Маккаслін:
— Ти вже майже дорослий. Можеш і розгорнути його.
але хлопець відповів:
— Ні. Він сказав, коли я матиму двадцять один рік.
і потім йому сповнився двадцять один рік, і Маккаслін переставив яскраво запалену лампу на середину порожнього стола в їдальні, поклав поруч згорток, біля нього розкритого ножа, і ступив трохи назад з усе тим самим своїм виразом поважним, осудливим і відстороненим, а хлопець узяв у руки згорток, той джутовий пакунок, що
п'ятнадцять років тому в одну ніч цілковито переінакшився виглядом, і при струсі тепер видавав якийсь на диво приглушений, благенький, не важкий і зовсім не музикальний відзвук, провів лискучим лезом ножа поміж вигадливого перев'язу шворок, і на поліровану стільницю посипалися гудзуваті нарости воску, припечатані перснем дядька Бі-чема, а з-під складок мішковини показався новісінький, невживаний ще олов'яний кавник зі жменькою мідяків, і аж тепер він зрозумів, від чого був той приглушений звук: від цілої колекції дрібненько складених клаптиків паперу, що їх би щурові й на гніздо вистачило,— доброго ганчір'яного паперу, простого лінованого, яким негри користуються, недбало вирваних аркушів з конторських книг, окрайців газет і навіть однієї етикетки від комбінезону,— папірців з датами й підписами, а перший з них заповнений менш як за півроку після того, як дядько Бічем у всіх на очах завинув і припечатав срібну чашу на цьому самому столі в цій самій кімнаті й навіть при світлі цієї самої лампи мало не двадцять один рік тому:
Я винен моєму небожеві Айзекові Бічему Маккаслі-ну п'ять (5) золотих монет з виплатою зиску в 5 відсотків, що й засвідчую власноручно.
Гюберт Фіц-Гюберт Бічем
в Уоріку 27 лист. 1867 на що хлопець:
— А таки він назвав це Уоріком,—
бодай один раз, якщо не більше. Але це було не все:
Айзекові 24 ер. 1867 винен 2 золоті монети Г. Ф. Б. Айзекові винен 1 золоту монету 1 січ. 1868 Г. Ф. Б.
далі ще п'ять, далі три, далі одна, далі ще одна, потім довший час нічого і — тільки уявити собі, яка незмірно щедра компенсація, і не за яку-будь шкоду чи ошуканство, а за звичайнісіньку позичку, та й не просто компенсація, а залучення до спілки:
Винен Бічемові Маккасліну або його спадкоємцям двадцять п'ять (25) золотих монет. Це боргове зобов'язання вкупі з усіма попередніми підлягає виплаті з розрахунку двадцять (20) відсотків річних. Дня 19-го січня 1873
Бічем
без вказівки місця, а тільки дата й підпис, самим прізвищем без імені, як міг би підписатися й котрийсь можновладний граф; у сумі це становило сорок три монети, тоді
як, згідно з легендою, чого хлопець зі своєї пам'яті, звісно, не міг знати, їх мало бути п'ятдесят, що й урівноважували подальші боргові зобов'язання — на одну, тоді ще на одну, і ще на одну, і ще, тоді на останні три монети; і нарешті була остання розписка, вже з того часу, коли він перебрався жити до них у дім, написана тремкою рукою, але не розбитої старої людини, бо він ніколи не був настільки розбитий, щоб це до нього дійшло, а лише втомленої старої людини, та й то, можливо, тільки на вигляд, отже, усе так само нездоланної,— простота цієї останньої розписки була простотою не резигнації, а тільки подиву, як от буває простим якесь зауваження, чи репліка, до того ж і малослівне:
Одна срібна чаша. Гюберт Бічем і тоді Маккаслін:
— Ну що ж, бодай на мідяки ти розжився. Тільки вони не такі ще давні, щоб становити раритет або родинну пам'ятку. Тож тобі таки доведеться узяти ті гроші.
однак хлопець і не чув його, мовчки стоячи біля столу й спокійно дивлячись на кавник, і вже другого вечора той кавник опинився на поличці над тим, що зовсім і не було каміном у тісній крижаній кімнатинці в Джефферсоні, коли Маккаслін кинув жмут складених банкнот на ліжко, ще не сівши (там і не було де сісти, хіба на ліжку) і навіть не скинувши капелюха й плаща; отож хлопець:
— Як позичку. Від тебе. Оці гроші
на що Маккаслін:
— Ніяку не позичку. Я не маю грошей, щоб тобі позичати. І наступного місяця тобі доведеться їхати по них самому в банк, бо я їх не привозитиму
а хлопець і тепер не чув Маккасліна, спокійно дивлячись на нього, свого родича, майже батька, хоч і не кревного, адже кінець кінцем, навіть батьки й сини не кревні; і тоді хлопець:
— Сімнадцять миль, верхи й у таку холоднечу. Ми могли б обидва тут переночувати.
на що Маккаслін:
— Чого б це я ночував тут у моєму домі, коли ти не хочеш ночувати там у своєму?
і пішов, а хлопець дивився на лискучий, новенький і невживаний ще олов'яний кавник і думав, уже не вперше, скільки це чинників треба, щоб сформувалась людина (Айзек Маккаслін, наприклад), і які це вигадливі й кручені, а проте нехибні стежки вибирає серед безлічі інших стежок людська душа (Айзека Маккасліна, наприклад),
щоб нарешті людина стала такою, якою їй суджено бути,— на подив не тільки тим (тим, що сплодили старого Маккасліна, який сплодив хлопцевого батька й дядька Кумпана і їхню сестру, і тим, що сплодили Бічема, який сплодив дядька Гюберта з сестрою), хто вірив, що саме вони сформували його, а й на подив самого Айзека Маккасліна
отож він узяв ті гроші як позичку й витратив їх, хоч міг би цього й не робити, оскільки майор Де Спейн запропонував йому окрему кімнату у себе в домі, щоб він жив там, скільки схоче, і не став нічого розпитувати, і ніколи б не розпитував, а старий генерал Компсон ще й на більше погодився — взяти його дб себе в кімнату й спати разом з ним на одному ліжку, на більше, ніж майор погодився, бо без усяких манівців заявив:
— Коли ти спатимеш у мене, то й зима ще не мине, як я дізнаюся, в чому річ. Ти сам скажеш. Бо я не вірю, що ти просто так зрікся. Воно на те виглядає, але я досить надивився на тебе в лісі і не вірю, що ти без причини зрікся, як би в чорта воно там не виглядало