— А також мужні й шляхетні предки та вміння їздити верхи,— докинув Маккаслін.— Цього теж не забувай.— Стояв уже вечір, спокійний жовтневий присмерк, до якого домішувався у безвітряному повітрі дим від спалювання дров. Бавовну давно вже зібрали й очистили, і цілий день між полем та клунями рухались вози, навантажені кукурудзою, снуючи один за одним по цій витривалій землі.— Що ж, можливо, Бог цього й хотів. У всякому разі, це те, що Він дістав.
Але тепер уже не прийшла в рух ніяка низка знико-мих і нешкідливих аркушів у гросбухах. Ці події були занотовані в іншій, суворішій книзі, і Маккаслін, якому минуло чотирнадцять, а потім п'ятнадцять і шістнадцять років, бачив їх на власні очі, і сам хлопець їх успадкував,— так само, як Ноєві онуки успадкували потоп, дарма що не жили ще тоді, як він заливав землю,— ті похмурі, криваві й руїнні часи, коли три окремішніх народи пробували порозумітся не тільки один з одним, але й з цією новою землею, яку вони створили й успадкували і на якій мусили жити, оскільки ті, що втратили цю землю, так само не могли покинути її, як і ті, що нею заволоділи,—
той народ, котрий дістав волю й рівність якось воднораз, без попередження, чи підготовки, чи будь-якої поради, як ними скористатися чи бодай хоч витримати їх, і тепер
не знав, що з тими правами робити — не так, як діти не знають, і не тому, що вони довго перебували в неволі й несподівано були звільнені, а так, як взагалі люди не знають, що з волею робити, отож хлопець подумав: "Певне, е ще й якась інша мудрість поза тією, здобутою у стражданні, коли людині треба навчитись розрізняти, де свобода, а де розбещеність";
той другий народ, котрий боровся чотири роки і програв у спробі зберегти такий стан речей, при якому виборі че право становило аномалію і парадокс,— боровся не тому, що він був проти свободи як такої, а з тих прадавніх мотивів, які завжди спонукають людей (не генералів і політиків, а просто людей) іти на війну й гинути: або щоб зберегти статус кво, або щоб домогтися кращого, стерпнішого майбутнього для своїх дітей;
і нарешті, наче й без того не досить було підстав для гіркоти, й ненависті, й стргГху, третє плем'я, ще чужорідніше тому племені, з яким воно мало однаковий колір шкіри і ту саму кров у жилах, ніж тому, з яким воно не мало цих спільних прикмет,— триєдине і порізнене між собою, хіба що йшлося про властиву всім їм запеклу жадобу грабувати й плюндрувати,— плем'я у складі синів пристаркуватих інтендантів, маркітантів і підрядників, що, закутані в армійські укривала й узуті в армійські черевики, на запряжених мулами возах їхали вслід за битвами, в яких вони не брали участі, хоч саме їм у спадок діставались перемоги, що їх вони не допомогали здобувати, самі перебуваючи під санкцією і опікою, якщо вже не благословенням, закону,— вони полишили свої кістки на цій землі, і вже наступне їхнє покоління, ставши власниками невеликих занехаяних ферм, точило запеклу конкурентну боротьбу з чорними, яким вони нібито принесли визволення, та з нащадками тих білих, які взагалі ніколи не мали ніяких рабів, хоч усе-таки рабів у них нібито було відібрано, а третє їхнє покоління знову опинилося в глухих провінційних закутинах у ролі перукарів, автомеханіків, заступників шерифів, підручних на тартаках та заводах, кочегарів на електростанціях, які спершу в цивільній одежі, а згодом у покривалах з каптурами, і справді визнаних як законні регалії влади, і з гаслами та вогненими християнськими символами ставали на чолі юрб, що лінчували людей з тієї раси, яку їхні предки прийшли сюди визволити; далі, уся та безіменна орда жирунів на людському нещасті, махінаторів грішми, політикою і землею, які завжди з'являються слідом за катастрофою і, мов сарана, самі со-
бі є охороною, і які нічийого благословення не потребують, і не скроплюють власним потом ні плугів, ні топорищ, а тільки жиріють, а потім навіть кісток по них не лишається — вони зникають так само безслідно, як і з'являються, наче не було у них ніяких предків, і не постали вони з плоті й крові, ані хоча б з акту жаги чи бодай хтивості; і насамкінець той вічний жид, теж прибулий без охорони, бо за дві тисячі років відзвичаївся мати її чи потребувати, і відособлений, незнайомий навіть з тією солідарністю, що сарані властива, і тим якраз по-своєму відважний, бо ж він прибув не з думкою про звичайний грабунок, а з думкою про своїх праправнуків, шукаючи їм якийсь пристанок, де б вони могли вижити, хоч і залишившись повік чужими; — він, що не зажив благословення, парія на лиці західної землі, яка й через двадцять сторіч метиться йому за ті чарівні казки, що ними він звоював її.
Маккаслін справді все це бачив, а хлопець, навіть і ставши мало не вісімдесятирічним дідом, не буде спроможний з певністю розрізнити, що він бачив сам, а що йому тільки розказувано — про цю безпросвітню, спустошену й голу землю, де жінки з дітьми замикалися по домах, а чоловіки, озброєні, у покривалах та масках, гасали німотними шляхами, і з однакових гілляк звисали тіла білих і чорних, жертв скорше зневіри й розпачу, ніж ненависті; коли людей розстрілювали у виборчих кабінах з іще непросохлим пером в одній руці й невкинутим бюлетенем у другій; коли один час був у Джефферсоні такий начальник поліції, що на документах підписувався неоковирним хрестиком,— він був екс-раб і звався Платон зовсім не тому, що його екс-власник мав відношення до філософії, а тому, що, бувши рабом, він крав у свого хазяїна-аптека-ря спирт, розводив водою і продавав пінтовими пляшками у криївці під платановим деревом за аптекою, а високу посаду він завдячував своїй навпівбілій сестрі, наложниці офіцера федеральної жандармерії; отож цього разу Маккаслін навіть не сказав: "Дивись", а тільки підніс руку, зовсім і не показуючи пальцем, і не так у бік полиці з гросбухами, як радше у бік столу, у той куток, де стояв стіл, де на підлозі було місце, зачовгане впродовж двох десятиріч важкими черевиками, коли білий за столом додавав, множив і віднімав. Проте хлопцеві зовсім і не треба було туди дивитись, бо він і сам це бачив, та й тепер ще, через двадцять три роки після капітуляції і через двадцять чотири роки після декларації про скасування рабства, дивився на це — на нові вже гросбухи, які швидко