Білий схопився за бутель, але він рвучким, рухом сховав посудину за спину і так махнув вільною рукою, що вдарив того в груди.
— Вважайте, білі,— остеріг він.— Бутель мій. Я вам заплатив.
Білий вибухнув лайкою.
— Ні, не заплатив. Ось тобі твої гроші. Постав бутель, чорний.
— Бутель мій,— правив він тихо, навіть лагідно, зі спокійним обличчям, хоч його червоні очі не переставали часто кліпати.— Я заплатив*
Повернувшися спиною до білого, а заразом і до дробовика, він подався порубом назад до стежки, де на нього чекав пес, щоб знову йти поряд з ним. Вони швидко рушили далі між суцільними стінами сивуватого очерету, від якого в сутінках було ніби видніше, і тут він знову відчув задуху, мов тоді, коли на. нього стали тиснути стіни власної оселі. Та цього разу* замість тікати,, він зупинився, підніс бутель, витяг затичку з кукурудзяного качана і випив без утіхи, без охоти скаженого, гіркущого перваку, холодного, як розтоплений лід, а потім опустив бутля і перевів дух.
— Ха! — вигукнув він.— Отак добре". А тепер виходь, супроти мене, костомахо. Виходь. Тепер я маю— камінь на твою косу.
Місяць нарешті прорвався вгору— крізь, задушливу пітьму, засяяв* як і минулої ночі, і тепер від чоловіка косо падала довга? тінь із силуетом піднесеного бутля, коли він знову пив, а тоді якусь, часину тримав бутля перед себе, віддихувався, втягуючи у горлянку сріблясте повітря; і примовляв; до бутля:
— Ну ж бо, виходь. Завш" ти хвалишся, буцімто дужча від мене. Ну ж бо виходь; Докажи свого.
Він знову приклався до бутля, ковтаючи холодну, позбавлену смаку й міцності рідину, яка, проте, коли він одірвався від шийки, розійшлася по жилах, запекла холодним вогнем, змушуючи груди дихати хоч і надсадно, але рівно й глибоко, аж доки вони почали ходити зовсім вільно, як вільно йшов, рухався він сам, розтинаючи грудьми сріб-
яясту пругку стіну повітря. Отож тепер усе було гаразд, і він сягнисто прошкував далі, і його тінь та тінь собаки, що дріботів поряд, пливли швидко, мов тіні двох хмарин по узбіччю пагорба; та ось він побачив, як під гору через силу дряпається кощава постать тітчиного чоловіка, і його довга пласка тінь, над якою знову вирізнявся обрис піднесеного бутля, знерухоміла, косо лягаючи через схил.
— На тартаку мені оказали, що ти пішов,—мовив старий.— Я знав, де тебе шукати. Іди додому, сину. Повітря тобі не поможе.
— Вже помогло,— заперечив він.— Я вже все' дно, що вдома. Гадюче жало, трутизна тепер мені не страшні.
— Тоді хоч зайди до неї. Покажись їй на очі... Про
більше вона не просить: тільки покажись їй на очі...— Тут старий побачив, що він уже рушає, і загукав: — Зажди! Зажди! 1
— Не затримуйте мене, не тра,— кинув він у сріблясте повітря, розтинаючи грудьми пругку сріблястість, що обтікала його майже так само швидко, як обтікала б коня на повному гоні. Слабкий, кволий поклик загубився в нічному безмірі, в роздоллі миль, подоланих двома тінями, його та собаки, в глибокому, '.могутньому диханні його грудей, вільному, як це повітря, бо тепер йому було добре.
Потім, п'ючи з бутля, він раптом усвідомив, що в нього ллється з рота. Він спробував ковтнути, але рідина, замість пройти всередину, заткнула горло та рот тугим нерухомим чопом, і відразу ж, хоч йому не відригнулося і не занудило, той чіп вилетів з рота, все ще зберігаючи форму стравоходу, і, зблиснувши у місячному світлі, розприскався і зник у незліченних шерехах зрошеної трави. Він знову підніс бутля до вуст. І знову йому тільки заливало горлянку, аж поки з кутиків рота побігли дві крижані цівки; і зйову вилетів, зблиснувши сріблом, тремтливий, не змінений формою чіп, а потім він судомно втягував у горлянку холодне повітря і, тримаючи бутля біля рота, примовляв до нього:
— Гаразд. Спробую помірятися з тобою ще раз. Як тільки зволиш зостатися там, де я тебе увіллю, дам тобі спокій.
Він випив, але спиртне втретє стало йому руба в горлі і ледве він устиг опустити бутля, як блискотливий незмі-нений чіп вернувся ще раз; і він знову конвульсивно втягував свіже повітря, аж поки віддихнув. Тоді старанно заткав бутля качаном і стояв засапаний, кліпаючи повіками, і довжелезна самотня тінь, падаючи від нього, косо
слалася через узгір'я у далекий млистий безмір нічної землі.
— Гаразд,— сказав він.— Просто я не розібрався, що й до чого. То був знак, що я вже залив хробака. Зараз мені добре. Мені вже не тра більше пити.
Хатній вогник, побачений згодом з пасовиська, світив йому весь час, поки він ішов понад сріблясто-чорною розпадиною рову, де ще в дитинстві бавився порожніми тютюновими бляшанками, заржавілими пряжками від збруї, обривками ланцюгів і вряди-годи справдешнім колесом, потім попід садком, у якому колись навесні розпушував землю під пильним оком тітки, що наглядала за ним з кухонного вікна, і, нарешті, через безтравне подвір'я, де лазив і перекидався в поросі, ще як не вмів ходити. Він увійшов у хатину, в ту саму знайому світлицю, в те саме знайоме світло, і став на дверях, ледь відкинувши голову, ніби недобачав, із бутлем, що висів при нозі на зігнутому пальці.
— Дядько Алек казав, що ти хочеш мене бачити,— промовив він.
— Не тільки бачити,—відповіла тітка,— хочу, щоб ти прийшов до нас, прийшов туди, де тобі можуть помогти.
— Зі мною все гаразд,— заявив він.— Не тра мені жодної помочі.
— Ні,— заперечила стара. Вона встала зі стільця, підійшла до нього і схопила його за руку, як і вчора біля могили. І знов, як учора, рука під її долонею була мов залізна.
— НіІ Коли Алек вернувся і сказав, що ти пішов з тартака раніше, ніж устигло звернути з полудня, я вже знала, чому ти пішов і куди. Але те, в чому ти шукаєш розради, не може помогти.
— Вже помогло. Мені зараз добре.
— Ось не бреши мені,— дорікнула тітка.— Ти зроду мені не брехав. Не бреши й зараз.
Тоді він сказав їй правду. Мов збоку, чув він свій голос, що, не виражаючи ні жалю, ні подиву, спокійно добувався з грудей, хоч у стінах цієї світлиці — вони вже теж були для нього затісні— його мучила страхітлива задуха. Та дарма, за хвилину він мав звідси пі'іи.
— Ні, тітонько,— сказав він.— Нічо це мені не зарадило.