— Але мені тра попоїсти,— сказав він.— Нам обом тра,— додав, ідучи вперед, хоча собака не рушав з місця, поки він не обернувся і не почав сипати чортами.— Сюди,— гукнув він.— Чо ти боїшся? Вона любила тебе теж, незгірш від мене.
Вони вдвох піднялися сходами на ганок і зайшли до хати — в сповнену присмерку кімнату, де всі шість останніх місяців раптом ніби убгалися, втислись в одну мить, так її заповнивши, аж не стало чим дихати; вони тислися, тіснились круг вогнища, перед яким він бачив її давніше, іще перше, ніж стягнувся на плиту, тієї хвилини, колщ пройшовши чотири милі від тартака, ставав на порозі світ* лиці,— обрис її вузької спцни та стегон (вона сидить навпочіпки), вузьку руку з розчепіреними пальцями, що затуляє обличчя від вогню, і другу, зі сковородою... круг вогнища, полум'я якого вмерло вчора на світанні, обернувшись на купку сухого летючого попелу; він зупинився, і груди його високо й рівно здіймалися в останньому вмирущому
світлі вечірньої заграви, а серце билося сильно й невгамовно, все в тому самому ритмі, який не пришвидшувався навіть тоді, коли він чимчикував по лісовому та польовому бездоріжжю, і не сповільнився тепер, коли він стояв без руху в тихій присмерковій кімнаті.
Потім собака пішов од нього. Ще мить тому злегка притискався до його боку — і ось уже відпливав, стукаючи й дряпаючи пазурами по дерев'яній підлозі, і він подумав, що це втеча. Але відразу ж за порогом собака став, і тепер йому було видно, як той виє, задерши вгору голову, а тоді він побачив і її. Вона стояла на кухонних дверях і дивилась на нього. Він не зворухнувся. Мовчав, затаївши дух, боячись, як би не зрадив голос, коли він озветься, й силкуючися зберегти обличчя нерухомим, щоб не сполохати її.
— Менні,— подав він урешті голос.— Усе гаразд. Я не боюся.
Він повільно, ще навіть не підносячи руки, ступнув до неї і зупинився. Потім ступив ще один крок. Але Цього разу, тільки-но він ворухнувся, її постать почала танути. Він одразу ж став, завмер із затамованим подихом, бажаючи побачити, що вона також затримається. Але вона не затрималася. Вона танула на очах, відходила.
— Стривай,— попросив він таким •'ласкавим голосом, яким ще не звертався до жодної жінки.— Тоді дозволь і мені піти з тобою, золотко.
Але вона відходила, йшла тепер швидко, і він відчував, як їх розділяє, мов глухий мур, сама його сила, що дозволяла йому вергати колоди, затяжкі й для двох, і його кров, кістки та м'язи, надто міцні та незламні, щоб бути зім'ятими життям, і переконався навіч, яка невичерпна в ньому — навіть при наглому, нестерпно болісному зіткненні зі смертю, не так живучість його молодого чоловічого тіла, як притаманна цьому тілу воля до життя.
Потім її не стало. Через двері, де вона щойно стояла, він пройшов на кухню, до плити. Лампи не засвітив. Міг обійтися і без світла. Він сам ставив цю плиту й обладнував судник, отож міг навпомацки взяти дві тарілки й ополоником, із холодного горщика на холодній плиті, накласти в них страви, принесеної вчора тіткою і вже початої ним, хоч коли і що саме він їв, йому було не в пам'ятку, а потім він одніс тарілки на голий, вишаруваний стіл під єдиним у кухні підсліпуватим віконечком, присунув до столика два стільці, сів і озвався й цього разу лиш тоді, коли відчув, що його не зрадить голос.
— Ходи сюди,— буркнув він.— Ходи повечеряєш. Я не попущу, щоб...— і урвав, дивлячись у свою тарілку й дихаючи так, що аж груди ходили ходором.
Нарешті він опанував себе і, посидівши півхвилини нерухомо, підніс до рота ложку холодного, в'язкого гороху. Проте застигла горохова грудка відскочила, мов жива, ледь доторкнувшись до його губів. Навіть не зігріта жаром його вуст, вона розбилася на тарілці, туди ж брязнула й ложка; він звівся, з гуркотом відсовуючи стілець від столу, відчуваючи, як лицеві м'язи самі відкривають йому рота, відводячи вгору верхню щелепу. Та новим зусиллям він здушив у собі крик і знов опанував себе, хутко зішкріб горох зі своєї тарілки в другу, виніс ту другу тарілку через світлицю та ганок на східці, поставив на найнижчій приступці й рушив до хвіртки.
Пса не було видно, та щойно він пройшов півмилі, як той наздогнав його. Місяць уже зійшов, і по землі пливли їхні тіні — потяті й порозбивані на скалки між дерев і навскісні, довгі, незаймані на схилах пагорбів — на пасовищі чи на старих покинутих полях, причім чоловік, чия шпарка хода, певно, зрівнялася б на цій місцевості з риссю коня, звертав щоразу, як десь перед очима зблискував далекий хатній вогник, а собака біг біля самої його ноги, біг, поки їхні тіні, скорочуючись у міру того, як місяць заточував у небі криву, не стали такі куці, що вони вже наступали на них, і поки не зник вогник останньої лампи, а тіні знов почали видовжуватися, тільки вже по другу руку; собака тримався поряд з людиною навіть тоді, коли в неї з-під ніг вихопився кріль, а пізніше, як засіріло, лежав біля розпростертого тіла заснулого хазяїна, біля його грудей, що натужно здіймалися й опускались із гучним горловим хрипом, схожим навіть не на болісні зойки, а на хекання під час затяжної бійки навкулачки.
На тартаку він не застав нікого, крім літнього кочегара, що обернувся від стосу дерева і безмовно дивився, як він наближається порубом, ступаючи так широко, ніби намірявся пройти не тільки через казанну, а й крізь сам казан (а то навіть над казаном),— його комбінезон, ще вчора чистісінький, сьогодні був заболочений, у плямах, по коліна забрьоханий у росі, кашкет, збитий, як завжди, набакир,— немилосердно перекривлений, погляд запалених очей — гострий, напружений.
— Де твоя посудина? —спитав вігі.
І, не давши кочегарові розтулити рота, поминув його і зняв із гвіздка на стовпці емальоване відерце.
— Я візьму тіки перепічку,—кинув він.
— їж усе,— сказав кочегар.— Я візьму собі пообідати в інших. А тоді йди додому спати. Щось не подобається мені твій вигляд.
— Я прийшов сюди не на те, щоб хизуватися своїм виглядом,— відрубав він.
Потім сів під стовпом і, поставивши відкрите відерце між колін, обіруч запихав у рот їжу, глитаючи її, як голодний вовк: знов той самий зимний, аж крижаний горох, стегенце вчорашнього — недільного — курчати, кілька нерівних шматків почеревини, засмаженої сьогодні вранці, перепічка завбільшки з дитячу шапочку, ніяка, прісна. Тим часом почали сходитися робітники бригади, і до казанної долинули їхні голоси та шамотня; трохи перегодом на поруб в'їхав верхи білий майстер. Отож він відставив набік спорожнілу посудину і встав, не підводячи очей, ні на кого не дивлячись, а тоді підійшов до струмка, ліг ницьма і схилився обличчям до води, втягуючи її в себе з силою, глибоко, судомно, так само, як хропів уночі, як учора смерком, стоячи в порожній хаті, пробував перевести дух.