— Гей ти, не дуже тут задавайся! — скипів секретар.
— Хвилинку,— сказав суддя, не спускаючи з Лукеса очей.— Ти надто довго зволікав. Твоя справа надійшла гіо суду в офіційному порядку. І тепер мені лишається тільки скласти судовий висновок.
— Хай іншим разом,— сказав Лукес.— Ми з Моллі не хочемо брати розлучення. Раз Едмондс знає, що я маю па увазі.
— Що? Хто знає?
—-Гей ти, задавако...—-іге вгавав секретар.— Пане суддя...
Мировий знову зупинив його легким жестом, не спускаючи з Лукеса очей.
— Містер Раз Едмондс,— повторив Лукес.
Едмондс швидко виступив наперед, підтримуючи стареньку під руку. Суддя скинув на нього поглядом.
— Слухаю вас, містере Едмондс.
— Так, сер,— сказав Едмондс.— Це правда. Ми передумали.
— Волієте забрати справу назад?
— Так, сер. Коли ваша ласка, сер.
Суддя зітхнув, згорнув справу й віддав секретареві. .
— Викресліть цей позов з реєстру судових справ, містере Галіт.
Едмондс, Моллі й Лукес вийшли з канцелярії. Едмондс майже ніс Моллі, хоч та силкувалась іти сама.
— Ну,— сказав Едмондс, ледве стримуючи роздратування.— Все владналося. Чула, що сказав суддя? Чула, що йому відповів Лукес: "Раз Едмондс знає, що я маю на увазі"?
Едмондс посадив тітку Моллі в автомобіль трохи не силоміць. Лукес підійшов до дверцят разом з ними. Але замість того, щоб і собі сісти, попрохав:
— Заждіть хвилинку.
— Заждати хвилинку? — обурено вигукнув Едмондс.— Ха! Мені вже урвався терпець вічно тебе ждати... Урвався остаточно...
Та Лукес усе-таки пішов. І Едмондс чекав. Стояв біля автомобіля й дивився, як Лукес, рівно випростаний, у старому, розкішному, старанно вичищеному циліндрі йде через Майдан до крамниць із тією незворушною, несполучною з будь-яким поспіхом гідністю, що (Едмондс не раз це мусив— визнавати з болем у серці) перейшла до нього, як і циліндр, від їхніх спільних предків. Лукес, проте, не забарився. Повернувся так само неквапливо й сів в автомобіль. У руці вій тримав маленьку торбинку — не що інше, як цукерки за п'ять центів. Він тицьнув їх у долоню Моллі.
— На,— сказав.— У тебе вже нема жодного зуба, але смоктати ти ще можеш.
III
Вечір був холодний. Едмондс звелів затопити в коминку й подати на вечерю шинку прямо з коптильні; він сидів на самоті й вечеряв з апетитом, як, здавалось, не вечеряв уже цілий місяць, коли це знадвору долинув стукіт — хтось
легко тарабанив кісточками пальців об поруччя веранди, не гучно, стримано, але рішуче. Він крикнув кухарці через кухонні двері:
— Скажи йому, нехай заходить!
І знов узявся до вечері. Він не перестав їсти й тоді, коли зайшов Лукес і, поминувши його, поставив на другий кінець столу механічний щуп. Апарат, очищений від бруду, сяяв тепер, ніби полірований; вельми хитромудрий і водночас зручний, весь у яскравих загадкових шкалах та блискучих кнопках, він манив і обіцяв. Лукес трохи постояв, не спускаючи з нього очей. Потім відвернувся й, поки лишався у кімнаті, більше на нього й не глянув.
— Ось він,— сказав.— Заберіть його.
— Гаразд. Я закину його на горище. Можливо, до весни тітка Моллі забуде про нього і ти зможеш...
— Ні. Спекайтесь його.
, — Раз і назавжди?
— Сховайте так, щоб мої очі більше його не бачили. Тільки не кажіть мені куди. Продайте, як удасться, а гроші візьміть собі. Але продайте якомога далі, щоб я більше ані бачив його, ані чув про нього.
— Гаразд,— сказав Едмондс.— Гаразд.
Він одсунувся разом із стільцем від столу й дивився на свого співрозмовника, на цього дідугана, що був свідком його безрадісного й такого непростого сирітського дитинства, на чоловіка жінки, яка заступила йому рідну матір,— той ще ніколи не вшанував його білої шкіри звертанням "сер", а позаочі називав його "Раз", та й у вічі теж.
— Послухай, Лукесе,— сказав він.— Схаменися. Тітка Моллі стара, і в неї вже трапляються всякі дивацтва. Але ж вона не знає, що... Бо ти грошей таки не знайдеш, ні закопаних, ані якихось інших, ні тут, ні десь-інде. Якщо ж тобі коли-не-коли, скажімо, раз чи двічі на тиждень захочеться взяти цей клятий ящик і протовктися ніч у цій клятій долині...
— Ні,— сказав Лукес.— Спекайтесь його. Щоб я більше його не бачив. Людині відміряно сімдесят років життя на цій землі, каже святе письмо. За ці сімдесят років у неї буває безліч усяких бажань, і всі вони запевне можуть справдитися, якщо тільки вона вчасно візьметься до діла. А я взявся запізно. Гроші в долині є. Три роки тому вночі сюди прокралися двоє білих, викопали двадцять дві тисячі доларів і чкурнули з ними геть, поки їх ніхто не бачив. Я знаю. Я бачив яму — вони знову закидали її землею —
і викопаного глека. Але я вже доживаю свій сьомий десяток, тож, мабуть, не мені судилося знайти цей скарб.
ЧОРНИЙ БЛАЗЕНЬ
І
Він стояв у чистому, витертому й вицвілому комбінезоні, якого Менні власноручно випрала ще тиждень тому, і чув, як перша грудка землі грюкнула об соснову труну. А за хвилю вже й сам тримав лопату, що в його руках (він був понад шість футів на зріст і важив понад двісті фунтів) здавалась іграшковою, такою, як ото діти бавляться на пляжі, і можна було подумати, ніби він кинув не пів-кубічного фута землі, а жменьку піску. Товариш по тартаковій бригаді торкнувся його плеча і сказав:
— Дай-но краще я, Гонйвітре.
Та він і бровою не повів. Лиш прибрав руку з лопати, вже посланої вперед, не озираючись, штурханом у груди відтрутив товариша на крок від себе, знов упіймав на льоту держак і кидав землю далі — легко, люто, аж здавалось, ніби могильний горбик не насипається, а росте, лізе з землі сам, кидав, поки могила не стала схожою — от хіба тягло від неї затхлою сирістю—на решту могил, розкиданих на цій голій, безтравній ділянці, й абияк обрамлених череп'ям, битими пляшками, старою цеглою та іншим непотребом, дріб'язком, який тільки на око здавався опорядженням, та й годі, насправді ж був сповнений глибокого значення, незбагненного для білих, і міг накликати лихо на кожного, хто його діткнеться. Нарешті він випростався, одною рукою, мов спис, вгатив лопату сторч у могильний горбик — аж держак її затремтів — і пішов геть, і не зупинився навіть тоді, коли з ріденького гуртка його родичів, приятелів та кількох старих людей, що знали його і його покійну дружину з пелюшок, виступила бабуся і схопила його за руку вище ліктя. Це була його тітка. Вона його виростила. Він зовсім не пам'ятав батька й матері.