— Тепер можете їх знову сховати,—сказав спокійно.— А мені дайте документ.
Він, одначе, не виїхав. Не минуло й року, як він оженився, та ще й не з селючкою, якоюсь дівчиною з ферми, а з городянкою, і Маккаслін Едмондс звелів поставити їм будинок і наділив Лукеса землею, щоб обробляв її на свій розсуд, довіку чи поки залишатиметься на плантації. Згодом Маккаслін Едмондс помер, його син Зекарі одруживсь, і тієї весняної ночі, коли повінь відрізала його садибу від решти світу, народився хлопець Керазерс. Лукес
змалечку ввійшов у його життя як природне доповнення жінки, котрій судилося заступити для нього рідну матір, ввійшов так само звичайно, як його чорний молочний брат, як рідний батько — доповнення його самого. Він ще не виріс із дитячого віку, як оселя чорних стала йому другою домівкою; спав разом з молочним братом на одному сіннику в батьківському домі або в одному ліжку в домі негра, їв з ними одну страву за тим самим столом, тут або там, і, сказати по правді, більше полюбив дім негра, коминок, де навіть улітку завжди жеврів вогонь, живий, ніби осереддя їхнього життя. Йому навіть не треба було довідуватися з родинної хроніки, що його білий батько і чорний батько його молочного брата теж зростали разом; йому ніколи й на думку не спадало, що їхні перші спомини могли не пов'язуватись, як його, з однією-однісінькою, такою ж темношкірою жінкою. Одного дня він раптом усвідомив, не дивуючись і навіть не замислюючись, звідки він про це знає, що чорна жінка — не його мати, і не відчув ніякого жалю; усвідомив, що його рідна мати померла, й не став через це побиватися. Він і далі мав біля себе чорну жінку, вірну та надійну, її чорного чоловіка, якого бачив не рідше, коли не частіше, ніж власного батька, мав дім, просяклий міцним, теплим негритянським духом, і коминок, де навіть літньої пори палає вогонь,— і цей дім був йому все ще миліший за рідний. Крім того, він уже виріс із пелюшок. їздив з молочним братом на конях та мулах; вони мали-зграю дрібних гончаків, і найближчого року їм обіцяли рушницю; власного товариства їм вистачало цілком, і вони старанно уникали, як і всі діти, розкривати свої душі дорослим, ладні були вперто захищати свої хлопчачі таємниці ще до того, як хтось зазіхне на них, і все це з єдиною метою — щоб вільно віддаватися своїм захопленням, пошукам і дослідженням, щоб їм дали спокій.
Аж ось одного дня на нього, білого, спало одвічне прокляття його батьків, одвічний спадок бундючної гордині, породженої не душевними якостями, а географічними умовами, випадковістю, не мужністю та честю, а кривдою і ницістю. Він не розпізнав тоді цього спадку. Йому було сім років, як і молочному братові Генрі. Вони повечеряли вдома в Генрі, й Моллі саме вела їх до кімнати через сіни, де вони звичайно спали, коли він раптом сказав:
— Я йду додому.
— Зоставаймося тут,— попрохав його Генрі.— Я гадав собі: завтра ми встанемо вдосвіта, як тато, і майнемо на полювання.
— Ти можеш зоставатися,— відповів білий хлопець, уже простуючи до дверей.— А я йду додому.
— Гаразд,— погодився Генрі й рушив за ним.
Керазерс Едмондс пам'ятав, як вони в літньому присмерку продріботіли півмилі до його дому: він чимдуж поспішав, не даючи негреняті порівнятися з собою, і як вони один по одному ввійшли до будинку й піднялися сходами до кімнати з ліжком та сінником на підлозі, де завжди спали, коли ночували тут, і як він повільно роздягався, дозволяючи негрові випередити себе й першому лягти на сінник. Тоді підійшов до ліжка, ліг на ньому й, заціпенівши, не відривав очей від темної стелі, навіть коли здогадався, що Генрі звівся на лікті й приголомшено дивиться на ліжко.
— Ти спатимеш там?—спитав Генрі.— Ну гаразд. На цьому сіннику мені так гарно спиться, але я можу встати з нього, як хочеш.
І він звівся на ноги, й підступив до ліжка, й став над білим молочним братом, чекаючи, коли той посунеться і дасть йому місце, однак почув тільки різке, дратливе:
— Ні!
Генрі закам'янів.
— Ти не хочеш, щоб я спав з тобою в ліжку, еге?
Білий хлопчик теж не ворушився, мовчки, заціпеніло
лежав горілиць, устромивши очі в стелю.
— Гаразд,— тихо сказав Генрі, повернувся до сінника й знову ліг.
Білий хлопчик дослухався до кожного його поруху; тут він не міг нічого вдіяти з собою: лежав, зціпивши зуби, закляклий, з розплющеними очима, й слухав неквапливий спокійний голос:
— Справді, сьогодні парко й нарізно слатиметься краще...
— Замовкни вже! — вигукнув білий хлопчик.— Як же ми спатимемо, коли ти без упину плещеш язиком?
Генрі вмовк, Але білий хлопчик ще довго не міг заснути після того, як дихання Генрі стало спокійне, рівномірне; він лежав, охоплений незбагненним для себе гірким жалем і пекучим соромом, у якому не хотів собі признатися. Нарешті поринув у якесь напівзабуття й прокинувся, навіть не здаючи собі справи, що спав, поки не глянув на підлогу й у сірій світанковій імлі не побачив порожній сінник. Того ранку вони вже не полювали. І ніколи відтоді не спали в одній кімнаті й не їли за одним столом, бо він уже збагнув, що соромиться самого себе; ні разу за ці-
лий місяць не навідав він Генрі, бачачи тільки здаля, як той оре зі своїм батьком поле, правуючи запрягом мулів. Потім одного дня зрозумів, що серце йому крається з жалю, і ладен був покаятися вже не тільки перед самим собою, та ба— занадто з цим опізнився, на віки вічні опізнився. Він пішов до хати Моллі. Стояло тихе надвечір'я, Генрі з Лукесом ось-ось мали повернутися з поля. Моллі була вдома, дивилася з кухонний дверей, як він іде подвір'ям. Обличчя її було незворушне; він зупинився під дверима і втупився в неї, ледь розставивши ноги, дрібно тремтячи, владний, сповнений рішучості, потім сказав якомога лагідніше в таку хвилину (опісля він зумів би сказати це, як годиться, з усією категоричністю, так щоб від цього непорозуміння не лишилося й сліду):
— Сьогодні я вечерятиму у вас.
Отже, знову все гаразд. її обличчя було незворушне. Він відчував, що зуміє вже сказати це як годиться, хай-ио тільки прийде час.
— Певно, що в нас,— відповіла вона.— Я засмажу тобі курку.
Далі все було так, ніби й справді нічого не сталося. Генрі прийшов майже слідом за ним, певно, побачив його з поля —і вони вдвох зарізали й обскубли курку. Потім надійшов Лукес, і вони втрьох, він, Генрі й Лукес, пішли до хліва, де Генрі подоїв корову. Потім вони гуляли на подвір'ї в сутінках, вдихаючи пахощі смаженої курки, поки Моллі покликала Генрі, а трохи перегодя і його самого, як завжди, спокійним і рівним голосом: