— Еге ж, сер,— відповіла Нет.— Я вирядилася другого ж дня після того, як у нас побувала поліція. І сама не думала, що поїду...— додала вона.— Мені туди зовсім не хотілося. Та батечко наполіг, щоб я провідала тітку...
— Замовкни й сідай у машину,— урвав її Лукес.— Хоч би вже швидше дізнатися, де я жнивуватиму цього літа, на своєму полі чи, може, на чужому в окрузі Парчмен.
— Отож-бо,— сказав Едмондс. І знову звернувся до Нет.— Ви з Джорджем поки що йдіть пішки. Я маю діло до Лукеса.
Нет із Джорджем пішли. Лукес стояв біля автомобіля, й Едмондс не спускав з нього очей. Це вперше після того ранку він вирішив поговорити з ним, ніби треба було цілих три тижні, щоб злість його вичерпалася чи бодай пригасла. Злігши на віконце автомобіля, білий дивився на це непроникне обличчя з явною домішкою білої крові, тієї самої, що бігла в його власних жилах, передавшись йому, однак, через жінку, тоді як негр успадкував її по чоловічій лінії, та ще й на кілька поколінь раніше за нього,— на обличчя стримане, незбагненне, навіть трохи зарозуміле, самим своїм виразом схоже на обличчя його діда, старого Маккасліна.
— Гадаю, ти знаєш, що тебе жде,— почав він.— Після того як федеральний прокурор упорається з Нет, Нет — із Джорджем, Джордж — із тобою і, нарешті, суддя Гоуен — з вами всіма. Ти прожив на цій землі весь свій вік, майже вдвічі довше за мене. Знаєш усіх Маккаслінів і всіх Ед-мондсів, що будь-коли тут мешкали, окрім старого Кера-
зерса. Це твій самогонний апарат стояв разом з віскі в тебе па задвірку?
— Самі знаєте, що ні,— відповів Лукес.
— Гаразд,— погодився Едмондс.— А чий самогонний апарат знайдено у видолинку? Твій?
Вони дивились прямо у вічі один одному.
— За той, мене не судять,— відрізав Лукес.
— Я тебе питаю, Лукесе, твій то самогонний апарат чи ні? — напосідав Едмондс.
Вони пропікали один одного очима. І все-таки Едмондс бачив не Лукесове обличчя, а якусь машкару, таке воно було непроникне. Очі — й ті, здавалось, нічого не виражали. Едмондс укотре вже подумав: "Ось переді мною обличчя, старше, ніж моє, і з печаттю більшого досвіду, ба — це обличчя людини, чия кров майже така сама чиста, як десять тисяч років тому, тимчасом як мої безвісні зароди вже відтоді стали змішуватися, аж поки не витворили мене".
— Вам хотілося б почути мою відповідь? — запитав Лукес.
— Ні! — спалахнув Едмондс.— Сідай в авто.
Коли вони в'їхали до містечка, вулиці, що вели на Майдан, і сам Майдан були вже захаращені автомобілями й возами; прапор над будинком федерального суду брижився й тріпотів у ясному травневому небі. Слідом за Едмонд-сом Лукес, Нет і Джордж ступили на залюднений тротуар і стали протискатися поміж шпалер облич, почасти знайомих,— сюди, за сімнадцять миль, приїхало, крім них, чимало людей з їхньої плантації, з тих, що розкинулися над рукавом річки, та з усієї околиці, навіть не сподіваючись потрапити до судової зали, а просто, щоб, стоячи на тротуарі, дочекатися їхнього прибуття,— а почасти знаних тільки з розповідей: то були обличчя багатих білих адвокатів, суддів та шерифів, що перемовлялися, постававши кружка з дорогими сигарами в руках, зарозумілих можновладців світу сього. Вони ввійшли до мармурового фойє, так само вщерть забитого людьми, лункого від їхніх голосів, і святкові черевики Джорджа на твердих підборах почали ступати на диво обережно. А тоді Лукес вийняв із кишені піджака цупкий, весь зашмарований, згорнутий документ, який досі переховувався під цеглиною в черені коминка, й тицьнув Едмондсові в долоню; папір ніби сам собою, негнучко й легко розгорнувся на давніх, замацаних згинах, і серед тиснення між заголовком та печаткою — того, що звичайно нікого не цікавить, і ніхто його не читає —"
впали в вічі вельми істотні деталі, два прізвища й число, надряпані рукою якогось безвісного клерка, і лише їх з усього тексту Лукес завдав собі клопоту прочитати: "Джордж Вілкінс", "Неталі Вічем" і дата з жовтня минулого року.
— Ти хочеш сказати,— знову почав Едмондс,— що він був у тебе весь час? Усі ці три тижні?
Але обличчя, на яке він люто бликнув, залишалося непроникне й мало не сонне.
— Віддасте його судді Гоуенові,— сказав Лукес.
Незабаром він, Нет і Джордж уже сиділи, принишклі,
на твердій дерев'яній лаві в маленькій канцелярії, де підстаркуватий білий — прізвище його, правда, Лукесові було невідоме, але він знав, що це заступник шерифа,— жував зубочистку й читав мемфіську газету. Потім у двері зазирнув жвавий, трохи заклопотаний білий молодик і, блиснувши на мить окулярами, знову щез; а далі вони слідом за літнім білим ще раз перетяли мармуровий склеп фойє, де без упину відлунювали неквапні кроки й голоси, і, підіймаючися сходами, знову побачили обличчя та очі, втуплені в них. Не затримуючись, перейшли через порожню судову залу до іншої канцелярії, вже просторішої, кращої, тихішої. їх зустрів сердитий на вигляд чоловік, якого Лукес не знав,— прокурор, переведений до Джефферсона при черговій зміні адміністрації заледве вісім років тому, коли Лукес уже рідше заглядав до містечка. Але був і Едмондс, а за столом сидів ще один чоловік, Лукесів знайомий,— він усе, бувало, навідувався в їхні краї ще за життя старого Каса, сорок і п'ятдесят років тому, залишаючись на цілі тижні в сезон полювання на перепілок,— стріляв він у парі з Зеком, а Лукес тримав їхніх коней, коли собаки брали слід і вони спішувалися з рушницями напоготові. Отож усе скінчилося досить швидко.
— Лукес Вічем? — запитав суддя.— Тридцять, галонів віскі й самогонний апарат, виставлений на задвір'ї серед білого дня? Нісенітниця.
— Отакої,— розвів руками сердитий чоловік.— Я теж нічого про це не знав, аж поки Едмондс...
Однак суддя зовсім не слухав його. Він дивився на Нет.
— Підійди-но сюди, дівчино,— звелів їй.
Нет виступила наперед. Лукес бачив, як вона тремтить. Молоденька,— всього сімнадцять літ! — невеличка, худа як тріска, Нет була їхня найменша, остання дитина, яку Мол-лі народила вже літньою жінкою, та й сам він тоді, як йому іноді здавалося, вже підупадав на силі. Вона була надто молода, щоб, вийшовши заміж, наражатися на всі ті