— Іди сюди,— сказав він тихо й лагідно,— дай я.
Руки в нього були спокійні, страх його гніздився глибше, ніж у неї, десь аж у ногах, йому здавалося, що ноги під ним гнуться, мов гумові, й що він ось-ось упаде. Правою рукою він розстібав ґудзики, лівою гладив дівчину по косах, немовби втішав.
Сльози в неї полилися несподівано, без жодного попередження,— побігли по щоках без найменшого звуку чи гримаси.
— Чого ти плачеш?
— Мені страшно,— сказала вона,— а тобі ні?
— Мені теж,— відповів він,— мені теж страшно.
Він тепер так хвилювався, що останнього ґудзика трохи не відірвав, і глибоко зітхнув, коли побачив груди Мірцової; йому було страшно — він боявся, що відчує огиду, боявся тієї миті, коли муситиме з чемності лицемірити, щоб приховати огиду, та він не відчув огиди й не мав чого приховувати. Він зітхнув ще раз. Так само раптово, як з'явилися, висохли сльози на очах у дівчини. Вона напружено вдивлялася в нього, вбирала в себе кожен порух його обличчя, вираз його очей — все-все, і вже тепер знала, що колись, через багато років, буде йому вдячна, що саме він оце розстебнув ґудзики в неї на блузці.
Він дивився й дивився, але не торкався до неї, тільки хитав головою,— і раптом засміявся.
— Чого ти,— спитала вона,— і мені теж можна сміятися?
— Авжеж,— сказав він, і вона й собі засміялася.
— Це дуже гарне,— мовив він і знову засоромився, бо сказав "це", замість "вони", та він негоден був вимовити цього "вони".
— Застебни вже,— сказала вона.
— Ні,— сказав він,— застебни сама, тільки постривай ще хвилинку.
Було тихо, сонце яскраво світило крізь жовту, в зелені смуги штору. Темні смуги лежали й на обличчях дітей. У чотирнадцять років, думав хлопець, ще не можна одружитися.
— Я вже застебну,— сказала дівчина.
— Так,— сказав він,— застебни.
Та ще на мить він притримав її руки, і дівчина подивилася на нього й голосно засміялася.
— А ти чого смієшся?
— Я така рада, а ти?
— І я,— сказав він,— я радий, що це таке гарне.
Він пустив п руки, трохи відступив і, коли вона почала застібати блузку, відвернувся.
Він обійшов стіл і задивився на відчинену валізу, що стояла на ліжку: светри були складені стосиком, білизна розсортована по целофанових торбинках, постіль з ліжка вже прибрали — валіза стояла на блакитному матраці.
— То ти справді їдеш? — спитав він.
— їду.
Він рушив далі, зазирнув у відчинену шафу, там висіли вішалки вже без одежі, тільки на одній зачепилася червона стрічка. Він причинив дверцята шафи, поглянув на книжкову полицю над ліжком, там лежав тільки аркушик старої вимочки та стояла прихилена до стіни брошура "Що потрібно знати про виноградарство".
Озирнувшись, він побачив, що її плащ лежить на підлозі, підняв його, кинув на стіл і вибіг з кімнати.
Дівчина з біноклем у руці стояла на дверях кухні і, коли він поклав руку їй на плече, здригнулася, впустила бінокля й злякано подивилася на хлопця.
— Іди вже,— сказала вона,— тобі треба вже йти.
— Я хочу подивитися ще раз.
— Ні, змагання ось-ось закінчаться, і мати з хвилини на хвилину має прийти, щоб відвезти мене на вокзал, на поїзд. Ти ж знаєш, що буде, коли хтось застане тебе тут.
Він мовчав, не приймаючи руки з її плеча. Вона миттю випручалась, оббігла стіл, дістала з шухляди ножа, відрізала шматочок огірка, надкусила й поклала ножа в шухляду.
— Іди,— сказала вона,— якщо ти довше отак на мене витріщатимешся, то станеш схожий на аптекаря або на отого Дренша.
— Цить,— сказав він, несподівано підступив до неї зовсім близько й ухопив за плече; вона поглянула на нього з подивом, через його лікоть піднесла собі до губів огірок і всміхнулася.
— Невже ти не розумієш,— мовила вона,— я була така рада.
Він похнюпився, пустив її руку, рушив до веранди, скочив на поруччя й гукнув: Дай руку!
Вона засміялася, підбігла до нього, поклала огірок на поруччя, обхопила обома руками його руку і, впершись колінь ми в стінку веранди, тримала його, поки він помалу спускав ся на дах альтанки.
Хтось нас неодмінно бачив, сказав він. Авжеж,— мовила вона,— можна пускати? Зачекай. Коли ти повернешся з Відня? Скоро,— сказала вона.— Приїхати скоро? Він уже стояв обома ногами на даху. — Тепер можна пускати,— сказав він. Та вона не пускала, вона засміялася:
— Я приїду скоро. Коли приїхати?
— Тоді, як мені можна буде побачити це знову
— Може, й не так скоро.
— Коли?
— Не знаю,— відповіла вона, замислено дивлячись на нього.— Спершу ти був наче вві сні, а тоді враз став майже як аптекар; я не хочу, щоб ти був схожий на нього й чинив смертні гріхи й був ними зв'язаний.
— Тепер пускай,— сказав він.— Або витягни мене знову нагору.
Вона засміялася, пустила його руку, взяла з поруччя веран ди огірок і знову трохи надкусила.
— Мені таки треба у віщось стрельнути,— сказав він.
— Не стріляй тільки ні в що живе,— мовила вона.— Стрі ляй у тенісні м'ячі або... або в банки з варенням.
— Звідки ти знаєш про банки?
— Я не знаю,— сказала вона,— чогось спало на думку, що в банки з варенням чудово стріляти. Дзенькіт скла, бризки... Стривай,— мовила вона квапливо, коли він уже відвернувся й налагодився злазити; він знов обернувся й поважно глянув на неї.— Ти міг би,— тихо вела вона далі,— стати коло шлагбаума, біля водокачки, знаєш?.. І вистрелити, коли тудою проїжджатиме мій поїзд. Я виглядатиму з вікна й махатиму рукою.
— Авжеж,— сказав він,— я так і зроблю. Коли відходить твій поїзд?
— О сьомій десять,— мовила вона, о сьомій тринадцять він буде біля шлагбаума. і
— Ну то я встигну,— сказав він.— До побачення. Ти при їдеш?
— Приїду,— відповіла вона,— неодмінно.— Й, закусивши губу, замовкла. Тоді стиха проказала вдруге: — Приїду
Вона дивилася, як він спускався, тримаючись за флюгер, поки став ногами на першу жердину альтанки. Аж ось він перебіг моріжок, вискочив на терасу, вліз у будинок, вона побачила, як він переступив латунну смужку порога, взяв коробку з тенісними м'ячами, вернувся на терасу, а далі почула, як рипить під ногами в нього жорства, коли він з коробкою під пахвою біг повз гараж на вулицю.
Може ж, він не забуде обернутися й помахати рукою подумала вона. І ось він уже спинився на розі гаража, помахав рукою, витяг з кишені пістолета, притиснув дулом до коробки, а потім ще раз махнув рукою, кинувся бігти й зник за рогом.