Пістолет справляв жалюгідне враження, був плаский,— чисто тобі дитяча іграшка, пугач,— тільки добротність нікелю додавала йому бодай якоїсь ваги й блиску. Гриф кинув розкриту коробку з пістолетом Паулеві на коліна, витяг із жолобка підгниле гумове кільце, вийняв з коробки пістолета й повільно втопив його в повидло; хлопці побачили, що воно не дуже й піднялося, трохи та не сягнуло шийки банки. Гриф знов уклав гумову прокладку в жолобок, закрутив покришку й поставив банку на полицю.
— Гайда,— сказав він, і обличчя його знов напружилося й потемніло,— гайда, візьмемо пістолет твого батька.
— Тобі зі мною не можна,— заперечив Пауль.— Мені доведеться влазити вікном, бо в мене немає ключа. Я зайду від задвірка. Двох легше запримітити. Вони мені не дали ключа, бо думають, що я пішов дивитися на змагання човнярів.
— Веслування,— мовив Гриф,— водний спорт — ось що в них у голові.
Він замовк, і обидва прислухались до гомону з річки: звідти долинали вигуки морозивників, звуки духового оркестру, гудки пароплава.
— Перерва,— сказав Гриф.— Часу доволі. Гаразд, іди сам, але пообіцяй, що вернешся сюди. Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Тоді дай руку.
Хлопці подали один одному руки; долоні в обох були теплі й сухі, і в ту мить кожному хотілося, щоб потиск товаришевої руки був трохи міцніший.
— Скільки тобі треба часу?
— Двадцять хвилин,— відповів Пауль.— Я так часто проробляв це подумки, але ніколи насправді... викруткою. Мені треба двадцять хвилин.
— Гаразд,— сказав Гриф, миттю перекинувся в ліжку на другий бік і взяв з нічного столика годинник.— За десять хвилин шоста, о чверть на сьому ти повернешся.
— О чверть на сьому,— повторив Пауль.
Він нерішуче зупинився в дверях, втупившись у великі плями на стіні, жовту й червоно-синю. Мухи роєм сиділи на тих плямах, але хлопці й пальцем не кивнули, щоб прогнати їх. З берега річки долинув регіт: почали бавити глядачів клоуни-ексцентрики на воді, аби скрасити їм перерву. Почулось одностайне "А!", що пролунало, мов глибоке, лагідне зітхання; хлопці злякано поглянули на простирало на вікні, мовби чекали, що воно надметься, проте воно висіло так само мертве, брудні плями на його жовтавому тлі потемнішали, сонце пересунулося далі на захід.
— Водяні лижі,— сказав Гриф,— жінки з косметичної фабрики.
З річки долинуло потужне "А!", та простирало й тепер не надулося.
— Єдина,— сказав Гриф,—єдина, хто скидається на жінку, це Мірцова.
Пауль не поворухнувся.
— Моя мати,— вів далі Гриф,— знайшла цидулку, де написано всячину про Мірцову... І намальовано її...
— Господи,— озвався Пауль,— то й ти бачив таку цидулку?
— Бачив,— сказав Гриф,— бачив. Я віддав за неї усі свої кишенькові гроші... Я... я й сам не знаю навіщо. Я навіть не заглядав у неї, навіть не читав, поклав у щоденник, а мати знайшла. Знаєш, що там було написано?
— Ні,— мовив Пауль,— ні, певне, брехня, і я й не хочу її знати. Коло чого походив Куффанг, те все брехня... Я б...
— Іди,— поквапив його Гриф.— Іди швидше, візьми пістолета й приходь. Ти обіцяв. Іди, йди.
— Гаразд,— мовив Пауль,— іду.— Він іще мить постояв, дослухаючись до гомону на річці; звідти долинав сміх і гра духового оркестру. "Як це я жодного разу не згадав про Мірцову?.." І він знову сказав: — Гаразд.— І вийшов.
II
Неначе печатки, думала вона, або мініатюри, чи кольорові медалі; картинки були ніби вигравіювані, ціла серія картинок, круглих і виразних. Вона розглядала кожну з відстані тисячі двохсот метрів, збільшену біноклем у дванадцять разів: церковна будівля з ощадкасою та аптекою, візок морозивника серед сірого майдану — ось перша картинка, вихоплена з решти світу, нереальна; смужка берега й над нею, дугастим обрієм — зеленава вода, поцяткована човнами, барвистими прапорцями,— це друга мініатюра. Серію можна було поширювати досхочу: лісисті шпилі з пам'ятниками на гребені; он там два пам'ятники — стривай, як же вони звуться? — Ренанія й Германія, кам'яні жінки на бронзових постаментах, суворі обличчя, в руках смолоскипи, стоять одна проти одної; виноградники, зелені виноградні лози — в її душі горою здіймається солона хвиля ненависті, запеклої і цілющої; дівчина ненавиділа вино: вони-бо завжди говорили про вино, і все, що вони робили, про що співали в піснях, у що вірили, було непорушно пов'язане з вином; одутлі обличчя, роти, з яких ішов кислий дух, хрипкий регіт, відригування, верещання жінок, лінива тупість чоловіків, певних, що вони схожі на цього — як же його? — Бахуса. Вона довго не відводила бінокля від останньої картинки; її, цю мініатюру, я неодмінно візьму до альбома своїх спогадів — круглий острівець зелені, виноград, підпертий тичками. Можливо, думала вона, я й могла б повірити в тебе, боже всіх цих людей, якби твоя кров не оберталася на вино для них, пролившись задля цих нікчемних дурнів. Прикрими будуть мої спогади, терпкими, ніби виноград такої пори, як зараз, коли кожна виноградна бубка не більша від горошини. Всі картинки були невеличкі, виразні, створені наче зумисне для альбома спогадів, мініатюри, викарбувані з блакиті неба, зелені прибережних рослин та хвиль зеленавої річки й червіні прапорців над ними, змішані з гомоном, що вирував під картинками внизу, наче в кіно,— записаний на плівку текст і музика: хорове скандування, вигуки "Ура!", переможне ревище вболівальників, звуки духового оркестру, сміх; і цяточки білих човнів на острівцях картинок; манісінькі, наче пір'їнки пташенят, і так само легесенькі й прудкі, жваво пурхали вони по зеленавій воді; коли білі цяточки наближались до краю бінокля, гамір на річці трохи голоснішав. Виходить, ось яким усе це залишиться в моїх спогадах: невеличкий альбом з низкою мініатюр, та й більш нічого.
Трішки покрути бінокля — і все розпливається, червоне переходить у зелене, синє в сіре; крутни ще раз — і перед очима зостається тільки кругленьке пасмо туману, й гамір лунає так, немовби то група альпіністів, заблудившись, гукає на допомогу чи подає сигнали рятувальна команда.
Дівчина повернула бінокля й заходилася повільно водити ним по небі, вирізуючи малі кружалочки блакиті, як ото мати вирізала бляшаною формочкою однакові кружалочки жовтого, рівно розкачаного тіста, коли пекла коржики, так тепер вона вирізала кружальця з рівної небесної блакиті, круглі небесні коржики, багато-багато блакитних кружалець. Але ж і там, куди я їду, буде блакитне небо, то нащо в альбомі спогадів оці мініатюри? Геть їх! Бінокль поволі поплив далі. Обережно, подумки сказала вона, тепер я лечу, й відчула легеньке запаморочення, подолавши відстань понад кілометр менше ніж за секунду, перелетіла з блакиті небес на дерева уздовж алеї, а тоді полинула повз дерева, повз сірий шифер сусіднього даху — аж поки раптом зазирнула в чиєсь житло: пудрениця, образ матері божої, дзеркало, чорний чоловічий черевик на блискучій, добре натертій підлозі; ось вітальня: самовар, знов образ матері божої, велике родинне фото, латунна смужка порога й брунатно-вишневе, тепле мерехтіння червоного дерева. Вона спинилася, запаморочення минало не швидко; аж ось залетіла в передпокій; розкрита картонна коробка зі сніжно-білими тенісними м'ячами,— які ж вони огидні, ці м'ячі, подумала вона, як ото груди в декотрих жіночих статуй, від яких мене нудить; ось тераса; під тентом — застелений скатертиною стіл, на ньому брудний посуд, порожня пляшка з-під вина з нескинутим білим станіолевим обручиком на шийці; ох, тату, подумала дівчина, яка краса, що я їду до тебе, і яка краса, що ти не з тих, хто п'є вино, а з тих, хто воліє горілку.