З тінявого боку Або лежала на підстилці якась людина. Людина лежала на боку, трохи підібгавши ноги, ніби якийсь екстравагантний дивак, що прийшов сюди поспати в тіні каміння.
Поволі в свідомість Гонгора впала знайомість цієї постаті. Це, безперечно, була Гачита, вдягнена, як завжди, у свій синій блискучий халат, що так не єднався з шовковими панчохами і лакованими паризькими черевичками.
— Гачито! — скрикнув мимоволі Гонгор і припав коло неї.
Вона не ворухнулась.
Гонгор обережно повернув її обличчя до себе. Воно було знесилене й бліде. Чорна тінь впала коло заплющених очей. Але Гонгор відчув ту невловиму теплінь, що ще жевріла в її тілі.
— Гачито! — знову покликав він з одчаєм у голосі.
Він обережно поворушив її, пильно й жадібно вдивляючись у зблідле, але прекрасне обличчя, в обличчя будди, що стоїть у найбільшому храмі — Гандані, — й дивиться на прихожанина з байдужим виглядом блискучого золотого обличчя.
Але раптом Гачита розплющила очі, й її лице одразу стало людським, осяяне тим промінням, що освітлює лише живі обличчя людей.
— Гачито, ти пізнаєш мене? — зраділо спитав Гонгор, обіймаючи її й підіймаючи трохи з землі її голову.
Гачита знесилено щось прошепотіла й знову заплющила очі, її голова непритомно впала йому на руки.
Що робити?
Гонгор безпорадно оглянув долину.
Вона була мертва й порожня. Подалець стояли поруч двоє чорних собак і уважно стежили за його рухами.
Вечоріло. Небо стало синє, й довгі тіні лягли від дабанів.
Час був негайно тікати звідси, поки не зібралися зграї псів, які могли розправитися і з Гачитою і з ним.
Страх і безсилля охопили Гонгора. Він трохи посидів, відпочиваючи й збираючись з силами. Він не міг тут покинути Гачиту, серед цих потворних псів.
Напруживши всі свої сили, Гонгор підвівся, підхопивши на руки Гачиту. Вона здалася йому легенькою, як пушинка. І Гонгор манівцями, скорочуючи шлях, пішов з цієї жахливої долини, несучи в обіймах дівчину.
Чорні пси на деякій відстані слідкували за ним, як нічна загроза, що з її лабет він викрав дорогоцінну здобич.
Щокроку йому ставало важче нести її. Він падав з ніг од утоми. Що далі він одходив од страшної долини, то все більше втрачав сили. Але він знайшов у собі мужність донести її до себе додому.
Європейський лікар врятував Гачиту. Вона поволі видужала й залишилася жити в Гонгора. Як і слід було чекати, батьки відмовилися від неї.
Єдине, за чим сумувала Гачита, живучи в Гонгора, це за конем, якого тепер у неї не було.
І вона разом з Гонгором почала заощаджувати гроші, щоб купити велосипед.