Помітивши у мене в шапці книжечку своїх оповідань, він мовив:
— А ке її сюди... Глянь, які страшенні помилки друкарські: де треба "стенув" — стоїть "стиснув"...
— Хто ж правив коректуру?
— Не відаю; як взяли у мене рукопис, так з того часу нікого й не бачив; навіть друкованого примірника не прислали.
— Шкода, що до пісень не додав нот.
— Треба б було, ноти у мене впорядковані, тільки б трошки переглядіти, поправити, та вже тепер — годі.
— Чого годі! Ось трошки подужчаєш — я тебе зараз до себе на хутір, там ти за тиждень вибрикуватимеш і напишеш.
Марко усміхнувся, потім затулив мені рукою рота і мовив:
— Не потече Десна з Дніпра, а Дніпро із моря... Я свою пісню вже проспівав і скрипку збув; а добра скрипка була, от чого мені жаль, думав: візьму її з собою на той світ, не довелося.
Тут у мене мимоволі вирвалося:
— Як же тобі, Марко, не гріх було не обернутися до кого з своїх людей, вони б,..
— Цить! — перебив мене Марко,— Свої люде...— кашель не дав йому говорити: він швидше випив ложку мікстури, і, коли кашель трохи вгамувався, він сказав далі:
— До своїх людей, кажеш. Гм! Де ж то у нас ті свої люде? Ну та нехай і свої, так я ж у кожного з них був по двічі, а у іншого і тричі, а до мене ніхто з них і очей не показав. Вже ж коли б хто з них уважав мене за с в о г о чоловіка, так би навідався до мене, а то ніхто: за два роки ніхто... На се я не сподівався; а проте я не нарікаю... Звісно — не так ждалося... Е! То були мої мрії... Доля така судилася, нічого й жалкувати... Не довелося всього зробити, на що уповав. Що ж! Не моя воля, не моя і вина: як умів, так і робив, скільки спромігся, стільки і виорав... Робив чесно, а робити було трудно; згадай — як було темно: ні світла, ні проводиря, треба було помацки... Ні за свою роботу, ні за своє минуле мені не соромно, вмирати не страшно; Одне лише тяжко, що "свої люде" — гірше чужих... Не вмів я догодити нашим "панам", тим "панам", що гукають про демократію, а самі щосили є лізуть в аристократію.... Кахи, кахи, кахи... Чудно мені: ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократична в теорії і така аристократична і разом така млява і плюгава в роботі.. Ой, ох... Кахи, кахи...
Я пильнував заспокоїти його, виправдати наших "своїх" людей, але се тільки бентежило його... Ну, з людиною, що помирає, змагатися не личить, а я й не змагався більш...
Новий приступ кашлю...
— От клята річ отсей кашель,— говорив Марко,— коли б не він, то було б нічого, добре, а то... усі сили виснажує, утомляє до краю, говорити не дає, а говорити так хочеться.
Я взявся за шапку.
— Влсе йдеш? Так скоро, тільки подратував, посидь ще. Я розумів, що бесіда шкодить недужому, і мовив:
— Радніший би був і цілу ніч просидіти з тобою, та не можна, діло є у мене; добраніч, виспись добре, спочинь, а я завтра з самого ранку до тебе на цілий день. Я тут пробуду більш тижня і певен, що за сей час ти поправишся так, що поїдеш зі мною на хутір, а у мене на хуторі і ставок, і млинок, і вишневенький садок.
Весела усмішка пробігла по пружкам Маркових губ; він мовив:
— Добре, коли б так, та мала на те надія. Попрощавшись, я пішов до лікаря.
— Не вставать йому,— сказав мені лікар.
— Сухоти у нього?
— Ні, гірше — увесь організм знесилений, виснажений... Коли б було раніш трохи, тепер уже запізно, кілька день ще проскрипить...
— Що ж його знесилило?
— Що? Злидні!.. Недуг його не страшний; властиво і не недуг, а лишень неминучий, непоборений добуток довгого голодування... Він помирає не з недугу, а з голоду... Еге, з голоду.
Лікар почав мені ясувати фізіологію і доводити, як чоловік, не маючи відповідної і потрібної організму в свій час їжі, повагом, день крізь день умирає з голоду.
Я цілу ніч не спав... Я цілу ніч мучився. Мордували мене думки не про одного Марка, а взагалі про немилосердно тяжку долю нашого брата письменника! З того часу, як узявся він за перо, як надрукував вперше свій твір — і до останньої години свого життя він мученик... Перед очима у мене встали Шевченко, Свидницький4, Кулик5, Кузьменко6... нарешті Марко... Ой, ой! Усе, що творить письменник, він все те перечуває, переживає серцем і душею, сам себе? мучить і не має сили волі не писати, не мучити себе, спинити свої муки, бо в нього в серці і в душі живе, горить і пече його та божа іскра, що вивела його на трудний шлях письменника, і веде, і вестиме його, доки не приведе в шгшталь, а звідтіль з могилу!.. Він усього себе віддає на муки, бажаючи добра людям, а люде йому що за те? Люде в луччому разі проходять мовчки повз його муки, бо не тямлять, не розуміють; а то буває, що доложать і самі ще рук і на пекучі рани сиплють з щедрої руки покліп, лихословлять, доки не зацькують... Кого не згадував я з наших письменників — життя його було сумноскорботною хронікою пережитих страждань... Письменник, трудівник повагом умирає з голоду серед "своїх людей" і:
Люда бачать, та кажуть: дарма...
Де ж та цивілізація, прогрес, гуманність, братерство? Де наша національна гідність, в чому визначилось почуття її?
Ранком, взявши книжки, щоб читати Маркові, я о десятій годині був уже в шпиталі. Біля ліжка недужого сиділа Уляна Семенівна.
— Доходять,— промовила вона до мене тихцем скрізь сльози.
— Що ви? Так скоро?
— Кажуть, ще світом почали заговорюваться; я прийшла за годину назад, так вже не пізнали мене,
Я нагнувся до Марка і мовив:
— Добрий день тобі, Марку!
Він блимнув на мене очима, що вже потухали, тяжко зітхнув, в грудях хрипіло.
— Пізнаєш мене, Марку?
— Скрипка пропала... Свої відцуралися... Нікого. Обід... Смачний який...— говорив хорий.
— Агонія! — промовив лікар у мене за спиною.— Я не сподівався, щоб так скоро...
— Може б, отця Павла... Нехай би запричастив,— озвалася Уляна Семенівна.
Лікар нічого не відповів і пішов геть. , А Марко все твердив:
— Обід принесли... Скрипка... Свої... Вечеря...
Увечері ми з Уляною Семенівною закрили йому очі і винесли тіло в покійницьку...
Приходжу потім на похорони.
Входжу в церкву і очам своїм не йму віри: шпитальна церква повна інтелігентних людей; на. домовині кілька вінків; з віка домовини звисла широка з білого саєту стьожка, що йшла від розкішного вінка з живих безсмертників, на ній великими літерами надруковано: "От искренних друзей незабвенному другу".