Пані Нічичирк із Клементиною, своєю дочкою, кароокою сільською дівчиною в скромному селянському вбранні, стояла перед брамою з монастирським гербом. Її вітання потонуло в гавкоті прив'язаного на ланцюгу пса, що з люті наступав на свої миски й мало не зірвав з місця вкриту соломою буду. Його не могли втихомирити ні мати, ні дочка, ні корівниця з брудними ногами (Вальпургія), що допомагала звантажувати речі, хоч скільки вони всі кричали:
— Тихо, Кашперлю, ану годі!
Пес скаженів далі, і тоді Адріан, що, всміхаючись, якусь хвилю спостерігав його, підійшов до нього.
— Зузо, Зузо, — сказав він, не підвищуючи голосу, здивовано-розважливим тоном, і враз пес, мабуть, під впливом його заспокійливого голосу, майже без будь-якого переходу вгамувався і, коли заклинач простягнув руку, навіть дав себе лагідно погладити по рубцюватій від давніх бойовиськ голові, лише поважно дивився на нього жовтими очима.
— Молодець, не побоялися! — сказала пані Ельза, коли Адріан повернувся до брами. — Майже всі його лякаються, та й як не злякаєшся, коли він отак розходиться, як оце тепер. Молодий учитель із села, — він колись учив наших дітей, такий, що ледве від землі видно, — завжди казав: "Собаки, пані Нічичирк, я боюся!"
— Так, так! — кивнувши головою, засміявся Адріан.
Вони зайшли в просяклий тютюновим димом будинок і піднялися на другий поверх, де господиня провела його побіленим затхлим коридором до призначеної йому спальні з помальованою шафою і високо підбитою постіллю. Кімнату причепурили до його приїзду і ще поставили туди зелене крісло й застелили перед ним підлогу з соснових дощок клаптиковим килимком. Гереон і Вальпургія занесли туди валізи.
Ще тут і дорогою назад на перший поверх пані Нічичирк почала домовлятися про обслуговування гостя і про його режим, а продовжила й закінчила цю розмову вже в абатському покої, тій мальовничій старосвітській кімнаті, якою Адріан подумки давно вже заволодів. Стали на тому, що вранці йому приноситимуть великий дзбан гарячої води й подаватимуть у спальню міцну каву. Снідати Адріанові не конче разом з родиною, цього від нього ніхто й не сподівався, а крім того, вони їли, як на нього, дуже зарані; для нього накриватимуть стіл окремо, о пів на дев'яту, найкраще, на думку пані Нічичирк, у великій кімнаті біля входу (селянській вітальні з Нікою і піаніно), якою він і так може користуватися коли йому заманеться. Вона йому обіцяла легку їжу: молоко, яйця, підсмажений хліб, овочеві юшки, добрий кров'яний біфштекс зі шпинатом на обід, а потім нашвидкуруч омлет з яблуковим повидлом — одне слово, все поживні страви і добрі для його перебірливого, як видно, шлунка.
— То може бути й не шлунок, щоб ви знали, переважно то таки не шлунок, а голова, затуркана, напружена голова, Що впливає, та ще й як впливає, на шлунок, навіть коли йому самому нічого не бракує, як от хоча б під час морської хвороби чи мігрені…
Ага, в нього часом буває мігрень, і навіть досить тяжка? Так вона й думала! Справді вона подумала так ще тоді, як він у спальні пильно приглядався до віконниць, цікавився чи можна зовсім затулити вікна. Авжеж, на мігрень нема краще, як темрява, ніч, пітьма. Полежати в темряві, щоб ніяке світло не било в очі. А ще добре випити міцного чаю з лимоном, щоб аж кислий був. Пані Нічичирк знала, що таке мігрень, тобто в самої неї голова ніколи не боліла, але її Максові замолоду часом допікала ця хвороба. Правда, потім минулася. Коли гість почав вибачатися за свою недугу й за те, що в його особі в дім, так би мовити, прокрався хронічний хворий, пані Нічичирк не захотіла його слухати, тільки сказала:
— Ет, годі вам! — А тоді зауважила: — Зразу можна було б здогадатися, що як не це, то щось подібне до цього, а має бути, бо коли така людина, як ви, кидає місце, де є культура, і переселяється в Пфайферінг, то повинні бути якісь причини, і це, видно, саме той випадок, коли потрібне співчуття, правда ж, пане Леверкюне? А тут якраз те місце, де співчуття не бракує, хоч і немає культури.
І ще багато таких слів почув Адріан від доброї господині.
Отак стоячи і переходячи з кімнати в кімнату, Адріан і пані Нічичирк домовилися про багато чого, що визначило його побут, мабуть, несподівано для них обох, на цілих вісімнадцять років. Покликали сільського столяра, щоб він зняв мірку для полиць на Адріанові книжки в абатському покої обабіч дверей, але не вище за старі дерев'яні лиштви під шкіряними шпалерами, а також зразу узгодили питання про підведення електрики до люстри з недогарками свічок. З часом у кімнаті, якій судилося бути свідком народження багатьох шедеврів, ще й досі не до кінця приступних для ознайомлення і захопленого поцінування публіки, сталися деякі зміни. Трухляві мостини скоро покрив великий, майже на цілу кімнату, килим, взимку вкрай необхідний, а до кутової лави, єдиного, крім саванаролівського крісла221 біля письмового столу, місця для сидіння, уже через кілька днів, без уваги на тонкощі стилю, до яких Адріан був байдужий, додалося ще одне крісло для читання й відпочинку — дуже глибоке, оббите сірим оксамитом, з висувною підставкою для ніг у вигляді м'якого ослінчика, куплене у Бернгаймера в Мюнхені, чудова річ, яку краще було назвати шезлонгом, а не кріслом і яка безвідмовно прослужила своєму господареві майже два десятиріччя.
Про ці речі (килим і крісло), придбані у величезній меблевій крамниці на майдані Максиміліана, я згадую ще й для того, щоб ясно показати, що завдяки великій кількості поїздів, серед них і багатьох швидких, які долали цю дорогу менше, як за годину, сполучення з містом було зручне й що Адріан, оселившись у Пфайферінзі, не цілком усамітнився й відірвався від "культурного життя", як можна було б виснувати зі слів пані Нічичирк. Навіть якщо він їхав на вечір, на академічний концерт або на концерт цапфенштесерського оркестру, на оперну виставу чи в гості,— а таке теж бувало, — то міг повернутися додому вночі, одинадцятигодинним поїздом. Правда, йому тоді годі було розраховувати на те, що його забере зі станції нічичирківський шарабан, але на такі випадки існувала домовленість із вальдсгутським візницьким закладом, а крім того, він навіть любив ясними зимовими ночами добиратися до сонної нічичирківської садиби пішки повз ставок і вмів, щоб не зчиняти галасу, здалека давати знак Кашперлеві, чи Зузо, якого на той час спускали з ланцюга. У нього був металевий свисток, настроюваний з допомогою гвинтика; верхні звуки в ньому мали таку частоту вібрації, що людське вухо навіть зблизька майже не сприймало їх. Зате вони дуже діяли і з дивовижно далекої відстані на зовсім інакше влаштовані барабанні перетинки собаки, і Кашперль сидів тихо, як миша, коли до нього долинав уночі таємний, більше нікому не чутний звук.