Чи треба мені при цьому зовсім промовчувати, що мене особисто трохи ображали чи прикро вражали кпини з античних студій, які в п'єсі постають якоюсь аскетичною манірністю? Це окарикатурення гуманізму слід поставити на карб не Адріанові, а Шекспірові, це він запровадив перекручену ієрархію духовних вартостей, де поняття "освіта" й "варварство" грають дуже дивну роль. Перше з них — це інтелектуальне чернецтво, надмірна вчена витонченість, що глибоко зневажає життя і природу й саме в них, у житті й природі, в безпосередності, людяності, почутті вбачає варварський елемент. Навіть Бірон, який захищав природне перед манірними змовниками Академового гаю190, визнав, що він "більше слів сказав на користь варварства, ніж на користь янгола мудрості". Хоч того янгола висміюють, але, знову ж таки, тільки з допомогою смішного, бо "варварство", в яке впадають союзники, підігріта сонетами закоханість, наслана їм на кару за союз не з тим, із ким треба, — також дотепно стилізований шарж, кпини з кохання, і Адріанова музика тільки зайвий раз переконувала, що, врешті, почуття не краще за зухвалу відмову від почуття. Якраз музика, здавалося мені, за самою своєю природою покликана виводити нас зі сфери абсурдної неприродності на волю, у світ природи й людяності. Проте вона утрималась від цього. "Barbarism", як називав його лицар Бірон, тобто якраз стихійне й природне, не вийшло в ній переможцем.
З мистецького погляду музика, яку ткав мій приятель, була вкрай дивна. Нехтуючи всяку надмірність, він спершу хотів скласти партитуру лише для класичного бетховенського оркестру й тільки задля образу комічно-помпезного іспанця Армадо ввів у свій оркестр другу пару корнетів, три тромбони й одну басову тубу. Але ніщо не порушувало суворо-камерного стилю, то була філігранна праця, розумний, сповнений гумористичних комбінацій, вишуканих пустощів звуковий гротеск, і аматор музики, стомлений від романтичної демократії та моральної демагогії, спраглий мистецтва для мистецтва, позбавленого шанолюбства чи такого, що хоче шани тільки в найвужчому колі, мистецтва для митців і знавців, безперечно знайшов би втіху в цій самозосередженій і цілком холодній езотериці,— яка, проте, будучи езотерикою, всіма способами висміювала й пародіювала й пародійно кривила сама cебe в дусі п'єси, що додавало до втіхи й захвату краплю смутку, крихту безнадійності.
Так, захват і смуток дивно зливалися в слухача тієї музики. "Як гарно! — казало серце, принаймні моє.— І як сумно!" Бо захват викликав дотепно-меланхолійний трюк, інтелектуальна звитяга, просто-таки героїчна, найбільша складність, яка прикидалася пустотливою травестією і яку я не можу визначити інакше, як назвавши її завжди напруженою і в своєму напруженні відчайдушною грою мистецтва на межі неможливого. А це й сповнювало серце смутком. Але ж захват і смуток, захват і тривога — це майже й є визначення любові. Болісно напружену любов до Адріана й до його долі — ось що відчував я, слухаючи його гру. Я мало що спромігся сказати йому; Збройносен, що завжди був дуже добрим, сприйнятливим слухачем, прокоментував почуте набагато винахідливіше й розумніше, ніж я, який ще й потім, за pranzo [96], сидів біля столу Манарді занімілий, заглиблений у себе, весь під владою почуттів, що їх музика, яку я щойно прослухав, цілком нехтувала.
— Bevi! Bevi! [97] — припрошувала падрона. — Fa sangue il vino!
Амелія ж водила ложкою перед очима й мурмотіла:
— Spiriti? Spiriti?
То був уже один з останніх вечорів, що їх я зі своєю доброю дружиною провів в оригінальному притулку друзів. Нам треба було повертатися додому, в Німеччину. Через кілька днів, погостювавши в них три тижні, ми поїхали, а вони ще цілі місяці, до самої осені, залишилися вірними ідилічній одноманітності свого буття в межах монастирського саду, родинного столу, навколишнього краєвиду з золотавою, немовби проведеною олійною фарбою стяжкою на крайнебі і кам'яної кімнати, де вони вечорами читали при світлі ламп. Так вони прожили вже ціле літо й торік, та й узимку, в місті, їхнє життя не дуже відрізнялося від тутешнього. Вони мешкали на Віа Toppe Арджентіна, біля театру Костанці й Пантеону, на четвертому поверсі, в господині, що готувала їм сніданок і вечерю. Обідали вони поблизу в trattoria [98] за місячну заокруглену платню. Роль палестрінського монастирського саду відігравала в Римі вілла Доріа Панфілі, де вони теплими весняними й осінніми днями віддавалися своїй праці біля гарного водограю, до якого часом приходила напитися корова або випущений пастися кінь. Адріан рідко пропускав післяобідні концерти міського оркестру на п'яцца Колона. Часом вечір вони присвячували опері. Але, як правило, проводили його за доміно і склянкою гарячого помаранчевого пуншу в куточку кав'ярні.
Більше ні з ким — чи майже ні з ким — вони не спілкувалися, в Римі жили майже так само відлюдно, як і в селі. Німецького елементу вони цілком уникали, особливо Збройносен, що завжди тікав, тільки-но до його вух долинала рідна мова: він був здатен вийти з омнібуса або з залізничного вагона, коли там були "Germans" [99]. Але й познайомитися з місцевими мешканцями, живучи так самотньо, чи, краще сказати, тільки в товаристві один одного, вони майже не мали нагоди. Двічі за зиму вони отримували запрошення до однієї дами невизначеного походження, мадам де Коньяр, яка протегувала мистецтву й митцям і до якої Рюдігер Збройносен мав рекомендаційний лист із Мюнхена. В її помешканні на Корсо, оздобленому фотографіями з автографами в плюшевих і срібних рамках, вони зустрічалися з інтернаціональною мистецькою юрмою — з акторами, художниками й музикантами, з поляками, угорцями, французами, а також італійцями, які поодинці більше їм не траплялися на очі. Інколи Збройносен покидав Адріана, щоб у товаристві молодих англійців, з якими його зводила душевна спорідненість, відвідати пивничку, де подають мальвазію, з'їздити в Тіволі або випити в траппістів191 Кватро Фонтане192 евкаліптової горілки й задля відпочинку від виснажливих складнощів перекладацького мистецтва побалакати з ними про всілякі nonsense [100].