XX
Чи все-таки помітив? Хоч він за той рік, що ми не бачилися, й не зробився іншою людиною, зате став іще більше самим собою, і цього було досить, щоб справити на мене враження, — адже за цей рік я трохи відвик від нього. Я вже розповідав, як холодно ми попрощалися в Галле. Наша зустріч, на яку я чекав з величезною радістю, виявилася не теплішою за прощання, що мене розвеселило й засмутило водночас, і я змушений був спантеличено проковтнути всі слова і притлумити всі почуття, які переповнювали мою душу. Я й не сподівався, що він зустріне мене на вокзалі, тому не повідомив йому, коли саме приїду. Я просто пішов до нього додому, навіть не пошукавши спершу собі помешкання. Господиня доповіла про мене, і я зайшов до кімнати, весело вигукнувши:
— Адріане!
Він сидів коло письмового столу — старомодного секретеру з висувною стільницею і шафкою збоку — й писав ноти.
— О, ти вже є,— сказав він, не підводячи очей від нот. — Зараз ми поговоримо. — І знов заглибився у свою працю.
Я сам мав вирішувати, стояти мені чи сісти. Я не хочу, щоб читач зрозумів хибно його поведінку. Це був доказ наших близьких, випробуваних часом братніх стосунків, на які не міг вплинути рік розлуки. Наче ми тільки вчора попрощалися. І все-таки зустріч трохи розчарувала й остудила мене, але одночасно й розвеселила, як веселить усе незвичайне. Я давно вже сидів у одному з тих оббитих килимовою тканиною крісел без билець, що стояли обіч столу, коли він закрутив ручку й підвівся з місця, навіть не подивившись на мене як слід.
— Ти приїхав саме вчасно, — сказав він і сів по другий бік столу. — Квартет Шафгоша сьогодні ввечері грає опус сто тридцять другий. Підеш зі мною, звичайно?
Я зрозумів, що він каже про пізній твір Бетховена, струнний квартет ля-мінор.
— Оскільки я вже тут, то піду, — відповів я. — Приємно буде після тривалої перерви знов послухати лідійський пасаж144, "Вдячну молитву одужаного".
— "На кожний учті келих п'ю. На світ дивлюсь крізь сльози!"145 — проказав Адріан.
І він почав говорити про церковні тональності і про "природну" Птолемеєву музичну систему146, шість різних ладів якої зведені темперованим, тобто фальшивим наголосом до двох, мажору й мінору, і про модуляційну перевагу правильної тональності над темперованою. Цю останню він назвав компромісом для домашнього вжитку, таким самим, як і темперований клавір — тимчасове перемир'я, яке не триває ще й ста п'ятдесяти років і яке має чималі досягнення, о так, досить великі, але не думаймо, що вони перейдуть у вічність. Він висловив своє велике задоволення тим, що саме астроном і математик Клавдій Птолемей, який походив із Верхнього Єгипту, а жив у Олександрії, склав найкращу з усіх відомих гаму, природну або правильну. Це ще раз свідчить, сказав він, про спорідненість астрономії і музики, доведену ще гармонійною космологією Піфагора. Час від часу він знов повертався до квартету і його третьої частини, незвичної, наче місячний краєвид, неймовірно важкої для виконання.
— Власне, кожен четвертий має бути таким віртуозом, як Паганіні, й до того ж знати не тільки свою партію, а й решту три, а то нічого не вийде, — сказав він. — Хвалити Бога, на музикантів Шафгоша можна покластися. Тепер таке можуть заграти, але це вже межа виконавчих можливостей, а в його часи цього взагалі не вміли. Мене тут найдужче тішить безжальна байдужість великого митця до земної техніки. "Яке мені діло до вашої проклятої скрипки!" — сказав він у відповідь на чиїсь нарікання.
Ми засміялися — і дивне було тільки те, що ми взагалі не привіталися.
До речі,— сказав він, — там є ще й четверта частина, незрівнянний фінал з короткою прелюдією у ритмі маршу гордим речитативом першої скрипки, що якнайкраще підводить слухача до теми. Прикро тільки — чи, може, якраз добре, що в музиці, принаймні в цій музиці, є речі, до яких у всій скарбниці мови не підбереш, хоч би як хотів, справді відповідного епітету чи бодай комбінації епітетів. Я останніми днями хтозна-скільки мордувався над цим, і все дарма. Немає адекватного означення духу, змісту, жестикуляції цієї теми. Бо в ній багато жестикуляції. Трагічно смілива? Вперта, виразна, натхненно велична? Все не те. А "чудова", звичайно, буде просто банальною капітуляцією. Врешті-решт доводиться зупинитись на діловій назві "Allegro appassionato", і це ще не найгірше.
Я погодився з ним, але зауважив:
— Може, нам ще сяйне щось увечері.
— Тобі треба швидше побачитися з Кречмаром, — спало йому на думку. — Де ти мешкаєш?
Я сказав йому, що сьогодні зупинюся десь у готелі а завтра пошукаю собі якесь порядне житло.
— Розумію, чому ти не доручив мені підшукати для тебе помешкання, — сказав він. — Цього нікому не можна довірити. — І додав: — Я вже розповів про твій приїзд у кав'ярні "Централь". Треба буде ввести тебе в тамтешнє товариство.
Говорячи про "товариство", Адріан мав на увазі гурт молодих інтелектуалів, з яким він познайомився через Кречмара. Я був певний: він ставився до них десь так, як до вінфрідців у Галле, і справді, досить мені було висловити своє задоволення тим, що він так швидко заприятелював із людьми його кола в Лейпцігу, як Адріан заперечив:
— Ну, щоб так уже й заприятелював… Хіба зі Збройносеном, поетом і перекладачем, — додав він. — Але в нього дивна вдача: з якогось самолюбства, але не з пихи, він завжди відмовляється, тільки-но помітить, що від нього чогось хочуть, думають звернутися до нього по допомогу, що він комусь потрібен. Людина з дуже сильним, а може, й трохи хворобливим почуттям незалежності. Але симпатична й цікава. І дуже в нього скрутно з грошима, насилу перебивається.
Що Адріан хотів від Збройносена, який, бувши перекладачем, мав близький стосунок до англійської мови і взагалі палко шанував усе англійське, з'ясувалося з подальших розмов того ж таки вечора. Я довідався, що Адріан шукав сюжету для опери і вже тоді, за багато років до того, як він по-справжньому взявся до цього завдання, зупинився на "Love's Labour's Lost" [60]. Він хотів, щоб Збройносен, який розумівся й на музиці, аранжирував йому текст, але той, бувши завантажений своєю працею, а ще, може, й тому, що Адріан тим часом навряд чи зміг би заплатити йому за це, вперто відмовлявся. Згодом я зробив своєму приятелеві цю послугу, і мені приємно згадати першу, попередню розмову про це, що відбулася між нами того ж таки вечора. Я зрозумів, що його дедалі дужче опановує прагнення злити музику зі словом, домогтися якнайчіткішої артикуляції вокальних партій: він тепер випробовував себе майже в самому лише компонуванні пісень на коротші й довші тексти, навіть на уривки з епічних творів, беручи матеріал з однієї середземноморської антології, яка в досить вдалих німецьких перекладах охоплювала провансальську та католонську лірику дванадцятого й тринадцятого сторіч, італійську поезію, вершинні прозріння "Divina Commedia" [61], а також іспанські й португальські вірші. Тогочасна музична мода й вік адепта майже неминуче призводили до того, що подекуди в його творах був відчутний вплив Густава Малера. Але вже тоді незвично, суворо й наполегливо в них пробивалося те звучання, та манера, той погляд, та мінлива мелодія, за якими тепер упізнають творця гротескних видив "Апокаліпсиса".