Як часто, мабуть, у її затінку грався і потім засинав малий Адріан, другий син Йонатана і Ельсбет Леверкюнів, що народився 1885 року в одній із горішніх кімнат бухельського будинку саме тоді, як липа цвіла. Його брат Георг, тепер напевне господар хутора, був на п'ять років старший за нього. Сестра Урсель з'явилася на світ через такий самий час після Адріана. Леверкюни мали в Кайзерсашерні багато друзів і знайомих, і до них також належали мої батьки, навіть більше: між нашими родинами віддавна були особливо щирі стосунки, і в теплі пори року ми не раз на неділю приїздили на хутір, де пані Леверкюн частувала нас, вдячних городян, щедрими дарами села: сірим домашнім хлібом зі свіжим маслом, золотавим стільниковим медом, пахучими полуницями з вершками, кислим молоком у синіх мисках, посиланим сухариками з чорного хліба й цукром. Коли Адріан, чи Адрі, як його звали вдома, був малий, його дід із бабою вже пішли на спочинок і господарство цілком перейшло в руки молодшого покоління; вся участь діда в справах хутора зводилась до того, що він за вечерею, шамкаючи беззубим ротом, виголошував свої зауваження, що і як треба зробити, і його шанобливо вислухували. Обличчя тих старих, що скоро мало не одночасно померли, майже стерлися в моїй пам'яті. Зате в мене й досі ніби стоять перед очима їхні син і невістка, Йонатан та Ельсбет Леверкюни, але це не застиглий образ, бо протягом моїх дитячих, шкільних і студентських років вони під непомітною, проте неухильною дією часу помалу з молодих і бадьорих обернулися в постарілих і стомлених.
Йонатан Леверкюн був німцем у найкращому значенні цього слова, типом, якого навряд чи зустрінеш у наших містах і напевне не побачиш серед тих, хто сьогодні з таким інколи прикрим шаленством репрезентує у світі наш народ. Обличчя його було наче викарбуване в далеку давнину, в часи, що передували Тридцятилітній війні, і завдяки сільському життю збережені й донесені до наших днів. Так думав я, підростаючи і вже трохи вміючи бачити. Густе мишасте волосся, завжди трохи скуйовджене і всупереч моді задовге, спадало на потилицю й на опукле, чітко розділене зморшкою навпіл чоло, на якому проступали жилки, а біля гарних маленьких вух переходило в біляву, кучеряву бороду, що вкривала вилиці, підборіддя і ямку під спідньою губою. Та губа, закруглюючись, відкопилювалася під короткими навислими вусами, і на ній проступала усмішка, що надзвичайно приємно поєднувалася з трохи втомленим, але теж ледь усміхненим і водночас несміливим поглядом синіх очей. Ніс був тонкий і гарно вигнутий, а на худорлявих щоках, там, де не росла борода, навіть темніли западини. Жилава шия майже завжди була відкрита, бо Йонатан не любив узвичаєного міського вбрання, що, зрештою, й не личило йому, особливо його рукам, тій дужій, засмаглій, сухій, негусто вкритій ластовинням руці, якою він стискав головку ціпка, коли йшов у село до громадської управи.
Лікар, побачивши той серпанок утоми в його очах і ті прозорі скроні з жилками, мабуть, сказав би, що Йонатан схильний до мігрені, і так воно й було насправді, але мігрень мучила його рідко, не частіше як один день на місяць, і так, що він майже ніколи не кидав через неї роботи. Він любив курити люльку, недовгу порцелянову люльку з накривкою, і її своєрідним запахом, куди приємнішим, ніж застояний дим сигар і цигарок, були просякнуті всі нижні кімнати в їхньому будинку. А ще він любив випити на ніч кухоль мерзебурзького пива. Зимовими вечорами, коли його господарство надворі спочивало під сніговою ковдрою, його можна було побачити за книжкою. Читав він переважно велику, успадковану від батька Біблію в тисненій свинячій шкірі і з шкіряними застібками надруковану з герцогського дозволу 1700 року в Брауншвейзі, до якої були додані не тільки глибокомудрі вступи й примітки на берегах доктора Мартіна Лютера8, а ще й короткі висновки, locos parallelos [7], і до кожного розділу — віршоване історико-моралістичне тлумачення пера пана Давида фон Швайніца. За родинним переказом, який передавався з покоління в покоління і якому всі вірили, вона колись належала тій брауншвейг-вольфенбюттельській принцесі, що вийшла заміж за сина Петра Великого9. Та потім, за тим самим переказом, вона майстерно симулювала смерть, їй улаштували похорон, а вона тим часом утекла на Мартініку й одружилася там із якимось французом. Як часто Адріан, що страшенно любив усе комічне, вже юнаком сміявся разом зі мною з цієї історії, яку його батько розповідав, підвівши голову від книжки і втупивши поперед себе лагідний, замислений погляд, а потім, зовсім не збентежений трохи скандальним походженням святої книжки, знов брався до віршованих коментарів пана фон Швайніца або до мудрих порад Соломонових10 царям і князям.
Проте в Йонатана було замилування не тільки до читання духовних книжок, а й до того, що в інші часи назвали б "мудруванням над першоосновами". А саме: він провадив, у скромних масштабах і скромними засобами, досліди з природничих наук — біології, хімії і фізики, в яких мій батько часом допомагав йому матеріалами зі своєї лабораторії. Таке застаріле й сумнівне означення для його замилування я вжив тому, що в ньому помітний був якийсь містичний відтінок, те, що колись, мабуть, вважали нахилом до чаклування. Між іншим, мушу сказати, що я завжди чудово розумів недовіру релігійно-спіритуалістичної доби до дедалі більшого прагнення дослідити таємниці природи. Богобоязливість убачала в ньому розпусне загравання із забороненим, — уже не кажу про те, що за цим прагненням видно спробу глянути на творіння Боже — природу і життя — як на щось морально підозріле. В самій природі є стільки витворів, які, дратуючи нашу уяву, ладні перелитися в чари, стільки двозначних примх, наполовину прихованих, дивно непевних натяків, що дослідження їх не може не видатись скромно самообмеженій побожності зухвалим виходом за межі дозволеного.
Коли Адріанів батько вечорами розгортав книжки з кольоровими ілюстраціями, що розповідали про екзотичних метеликів і морських тварин, ми, тобто його сини і я, а часом ще й пані Леверкюн, не раз, бувало, заглядали в них через спинку його оббитого шкірою крісла з кляпами на вуха, і він пальцем показував нам зображення чудесних, химерних метеликів: на малюнках вони літали над кущами, виграючи всіма барвами палітри, темні і яскраві виліплені зі смаком найкращого митця й оздоблені найвишуканішим візерунком тропічні papilios [8] і morphos [9], наділені фантастично перебільшеною красою комахи, яким судилося ефемерно коротке життя, — деяких із них тубільці вважають лихими духами, що приносять малярію. Чудова барва, якою вони сяють, казкова синява — не їхній справжній колір, повчав нас Йонатан, бо він виникає завдяки дрібнесеньким рівчачкам і горбикам на лускатій поверхні їхніх крил, мікроструктурі, що надзвичайно майстерно заломлює промені, більшу частину їх поглинаючи, і нашого ока досягає лише чиста, як сльоза, блакить.