Я вже казав, що теологія за своєю природою схиляється, а за певних обставин обов'язково має схилятися до демонології. Кульгавве був прикладом такого схиляння, хоч і дуже прогресивного, інтелектуального характеру, бо його демонічне розуміння світу і Бога було забарвлене психологією і через те справляло враження сучаснішого, прийнятного з погляду науки, навіть приємного. Цьому сприяла і його манера читати лекції, розрахована на те, щоб подобатись молоді. Він говорив цілком вільно, зрозуміло, ледь іронічним тоном, без жодних зусиль і пауз, хоч здавай його лекцію зразу в друк. І говорив не з кафедри, а десь сідав збоку й відхилявся на поруччя, руки тримав на колінах, склавши пальці, а великі відстовбурчивши; його роздвоєна борідка рухалась за кожним словом, і під закрученими вгору вусиками поблискували гострі, щербаті зуби. Простодушна війна з чортом професора Кумпфа була дитячою грою в порівнянні з психологічною реальністю, якої надавав сатані, цьому персоніфікованому відступництву від Бога Кульгавве. Бо він діалектично включав, якщо можна так сказати, блюзнірське заперечення в божисте, пекло в небеса й проголошував нечестивість необхідним, природженим супутником святості, а святість — близнюком постійної сатанинської спокуси, майже непереборного потягу до споганення найчистішого.
Він доводив це на прикладі душевного життя класичної епохи релігійного оволодіння буттям, середньовічного християнства, особливо останнього його сторіччя, тобто періоду цілковитої згоди між духовним суддею і підсудним, між інквізитором і відьмою в оцінці боговідступництва, угоди з чортом, огидного спілкування з демонами. Найсвятіше викликало бажання споганити його — ось що було найістотніше, до цього все зводилось; воно, наприклад, виявлялося в прізвиську, що його відступники давали Пресвятій Богородиці: "Черевата дівка", або у вкрай непристойних зауваженнях, страхітливому лихослів'ї, на яке диявол під'юджував їх під час святого причастя. Доктор Кульгавве, тримаючи сплетені пальці на колінах, дослівно відтворював їхню лайку, — я відмовляюся наслідувати його приклад з міркувань доброго смаку, але йому не дорікаю за те, що він дбав не про добрий смак, а про наукову сумлінність. Дивно тільки було бачити, як ретельно студенти записували все це до своїх зошитів у цератовій оправі. За Кульгавве виходило, що все це, все зло, навіть самий диявол, було необхідним наслідком і неминучою приналежністю святого буття Божого; так само й порок з'явився не сам собою, а з прагнення споганити доброчесність, без якої він би не мав грунту; іншими словами, порок складався з насолоди волею, тобто можливістю грішити, — волею, органічно властивою актові створення світу.
З цього логічно випливало, що всемогутність і всемилостивість Бога була недосконала, бо він не зміг своє творіння, тобто те, що пішло від нього й тепер уже існувало поза ним, зробити нездатним до гріха. Це означало б позбавити все створене волі відвернутися від Бога, — а тоді воно було б недосконалим творінням, власне, взагалі не творінням, чимось чужим Богові. Логічна дилема Бога полягала в тому, що він був неспроможний, створивши людину і янголів, одночасно подарувати їм свободу вибору, тобто волю і здатність не грішити. Отже, побожність і доброчесність полягали в тому, щоб використовувати волю, хоч не хоч даровану Богом своєму творінню як такому, на добро, тобто не використовувати її,— з чого, як послухати Кульгавве, знову ж таки ніби випливало, що невикористання тієї волі призвело б до певного послаблення життєздатності творіння, яке вже існує поза Богом, до зменшення інтенсивності його буття.
Воля. Як дивно це слово звучало в устах Кульгавве! Звичайно, воно мало релігійне забарвлення, бо Кульгавве був теолог, і говорив він про волю зовсім не зневажливо, навпаки, він наголошував, що для Бога ця ідея, мабуть, багато важила, коли він вирішив краще зробити людей і янголів безборонними перед гріхом, аніж не дати їм волі. Отже, воля була протилежністю природженої безгріховності, вона означала вільний вибір: або бути вірним Богові, або заходити в стосунки з демонами й мурмотіти щось жахливе під час причастя. То було визначення, підказане психологією релігії. Але ж воля і в іншому, може, не такому духовному і все ж таки далеко не позбавленому ентузіазму значенні відігравала певну роль у житті народів і в історичних битвах. Вона відіграє її й тепер, коли я складаю цей життєпис, — у війні, що лютує не тільки на нашій і чужій землі, але й, як здається мені в моїй самотині, не в останню чергу і в душах та в думках нашого німецького народу, який під владою духовної сваволі чи не вперше в своєму житті трохи відчув, що важить воля. Та ми ще тоді від цього були далеко. В наші студентські часи питання волі було чи тільки здавалося нам не таким пекучим, і доктор Кульгавве міг надавати цьому слову такого значення, яке вкладалося в рамки його семінару, а інші лишати поза увагою. Аби ж то й насправді було так, як мені здавалося, — що він, заглиблений у своє релігійно-психологічне трактування цього слова, інші лишав поза увагою, бо забував про них. Але я ніяк не міг позбутися почуття, що він не забував про них і його теологічне визначення волі мало апологетично-політичне спрямування проти "новітніх", тобто пласких, загальновизнаних ідей, які його слухачі могли б пов'язати зі словом "воля". Дивіться, хотів він, здавалося, сказати, ми теж користуємося цим словом, воно в нас під руками, не думайте, що воно є тільки у вашому словнику і ваше розуміння волі єдино розумне. Воля — дуже велика річ, необхідна умова творення, те, що не дало Богові вберегти нас від можливості відкинутись від нього. Воля — це воля грішити, а побожність полягає в тому, щоб не користуватися нею з любові до Бога, якому довелося подарувати нам її.
Ось яка думка випливала з його лекцій, трохи тенденційна і зла, — а може, все це мені тільки уявлялося. Одне слово, це дратувало мене. Я не люблю, коли хтось хоче загарбати все, вихоплює в супротивника з уст слово, перекручує його і тим самим переплутує поняття. В наші дні багатьом не бракує на таке відваги, і це головна причина мого усамітнення. Деяким людям не личить говорити про волю, розум і гуманність, вони повинні були б утримуватись від цього з міркувань порядності. Але Кульгавве говорив і про гуманність, саме про неї — звичайно, в дусі "класичної епохи віри", з духовної атмосфери якої виводив він свої психологічні висновки. Йому явно хотілося переконати нас, що гуманізм — не винахід вільнодумства, що не тільки йому належить ця ідея, що вона існувала завжди і, наприклад, інквізицію в її діяльності надихав зворушливий гуманізм. Одну жінку в ті "класичні" часи, розповідав він, ув'язнили, засудили і спалили за те, що вона цілих шість років тричі на тиждень, але переважно в годину служби Божої, віддавалася інкубові115, навіть коли поряд спав її чоловік. Вона склала з чортом таку угоду, що через сім років належатиме йому тілом і душею. Але їй пощастило, бо саме перед закінченням терміну Бог з любові до неї віддав її в руки інквізиції, і вже під час першого, найлегшого допиту вона в усьому призналася й так щиро покаялась, що Бог, мабуть, дарував їй прощення. Вона радо пішла на смерть, твердо заявивши, що, коли б навіть могла вийти з в'язниці, однаково воліє померти на вогнищі, аніж жити під владою демона. Так остогидло їй скніти в гидотному гріху. Але про яку прекрасну цілісність культури говорила ця гармонійна згода між суддею і підсудною і про яку теплу гуманність свідчило задоволення судді з того, що йому останньої хвилини пощастило вирвати через смерть на вогнищі цю душу з пазурів диявола й сподобити її Господнього прощення!