Боже мій, звичайно, зникло, після тієї першої дурної спроби від нього й сліду не лишилося, крім одного: я завжди твердим голосом величав того маленького посланця з країни дітей та ельфів Непомуком, а Ехом називав лише в розмовах про нього з його дядьком, що, як і хутірські жінки, зразу перейняв це ім'я. Зрозуміло, що вихователь і вчитель у мені й далі були трохи стурбовані, занепокоєні, навіть збентежені, бачивши ту неземну красу, яка все-таки була підвладна часові, якій судилося дозріти й по-земному зістарітися. За короткий час небесна блакить цих променистих очей мала втратити свою первісну чистоту, янгольське личко, напрочуд дитиняче, з невеличкою ямкою на підборідді, з чарівними устами, які в усмішці, коли показувалися блискучі молочні зуби, здавалися трохи повнішими, ніж були насправді, з гарним носиком, від якого до кутиків рота збігали дві ледь заокруглені рисочки, що відділяли уста й підборіддя від щічок, — це личко стане обличчям більш-менш звичайного хлопчиська, що заслуговуватиме лише тверезого, прозаїчного ставлення до себе й не матиме права зустрічати його з іронією, як зустрів Непо мій педагогічний наскок. А все ж у ньому було щось таке — і ельфівська посмішка малого ніби підтверджувала його власне усвідомлення цього явища, — що не дозволяло вірити в руйнівну дію часу, в його владу над цим прекрасним створінням. Таке враження справляла його дивна довершеність, відповідність уявленню про небесну дитину на землі, відчуття того, що її послано згори і, ще раз кажу, послано з доброю звісткою, — все це заколисувало розум далекими від логіки ілюзіями, забарвленими нашим християнським світовідчуттям. Заперечувати неминучість зростання розум не міг, але він шукав порятунку у сфері уявлень про містично-позачасове, що співіснує в часі і в просторі, де чоловічий образ Господа не суперечить образові дитини на руках у матері, бо це і є він сам, який завжди існує і завжди підносить свою ручку, щоб перехрестити святих що поклоняються йому.
"Смішні химери!"— скажуть мені. Але я можу тільки розповісти про те, що пережив, та й годі, і признатися, що коли я бачив ту майже неземну дитину, то завжди почував себе вкрай збентеженим і безпорадним. Мені треба було брати приклад — та я й пробував брати приклад — з Адріана. Він був не педагог, а митець і сприймав речі такими, як вони існували в природі, і, мабуть, не замислювався над тим, що вони улягають зміні. Інакше кажучи, він надавав безперервному становленню характер незмінного буття, вірив в образ, і то була якась незворушна, безтурботна віра (принаймні так мені здалося), віра людини, яка так звикла думати образами, що й найвіддаленіший від наших земних уявлень образ не міг вивести її з рівноваги. Ехо, королевич ельфів, прибув до Пфайферінга — ну що ж, його треба було й трактувати відповідно до його природи, а не зчиняти рейвах. Така, по-моєму, була Адріанова засада. Звичайно, йому й на думку не спало б прибирати суворого вигляду чи казати такі банальності як: "То що, синку? Ти, я бачу, чемний хлопчик". Але, з іншого боку, він полишив усі ті захоплені вигуки "Ох ти, люба дитино, благословення Боже!" простим людям, що оточували його. У його ставленні до малого визначальною була задумливо-радісна, а часом і поважна ніжність, без запобігання, без солодких слів, навіть без якоїсь особливої ласки. Я справді ніколи не бачив, щоб Адріан приголубив його чи бодай погладив по голові. Тільки любив гуляти з хлопцем у полі, тримаючи його за руку.
Але, звичайно, ця його стриманість не могла мене ввести в оману, я відчував, що він з першого дня ніжно полюбив небожа, з появою хлопця в його житті почалася найясніша пора. Не можна було не помітити, як глибоко захоплював і зворушував його, яким щастям сповнював його дні солодкий, легкий, немовби неземний, казковий чар малого, хоч він і спілкувався з ним тільки якусь годину чи дві на день, бо доглядати його, звичайно ж, доручили жінкам. Правда, в Ельзи Нічичирк та в її дочки було стільки іншого клопоту, що вони часто залишали Ехо самого в якомусь безпечному місці. Після кору його тягло на сон, як тягне зовсім малих дітей, і він, крім того, що спав після обіду, ще, траплялося, й засинав там, де був. Коли він починав дрімати, то казав: "Добраніч!" — так, як увечері, йдучи спати. Це було не прощання надовго, до наступного дня: Ехо казав так завжди, як виходив він сам або хтось інший, казав замість "до побачення" чи "прощавайте" — як казав "буде", коли наїдався. Промовивши своє "добраніч", він ще подавав ручку й відразу засинав, на траві чи на стільці. Одного разу я побачив, як Адріан, сидячи серед городу на лаві, збитій з трьох дощок, охороняв сон Ехо, що лежав біля нього долі на траві.
— Засинаючи, він подав мені ручку, — сказав Адріан, коли підвів очі й побачив мене.
Він навіть не помітив, як я надходив.
Ельза і Клементина Нічичирки запевнили мене, що такої слухняної, чемної, спокійної дитини вони ще не бачили, — і це збігалося з розповідями про його раннє дитинство, які я чув. Правда, мені траплялося бачити, як Ехо плакав, забившись чи вколовшись, але я ніколи не чув, щоб він скімлив, ревів чи верещав, як інші діти, коли вони розвередуються. З ним такого не могло бути. Якщо йому не дозволяли йти до стайні з конюхом чи до корівні з Вальпургією, коли в них саме було багато роботи, він не опирався цій забороні, навіть погоджувався з нею і розважно казав: "Нічого, я трішки згодом піду, може, завтра", — наче не себе заспокоював, а втішав тих, кому напевне не хотілося відмовити йому. Він і гладив їх по руці з таким виразом на обличчі, немов хотів сказати: "Не журіться! Другого разу вам не треба буде спиняти мене і я піду з вами".
Те саме було, коли йому не дозволяли заходити до дядька в абатський покій. А він дуже прихилився до Адріана, і мені від самого початку, коли я вперше побачив малого через два тижні після його приїзду до Пфайферінга, впало в око, що він полюбив дядька й воліє бути в його товаристві, може, й тому, що воно здавалося йому незвичайним і цікавим, а товариство його опікунок, матері й дочки Нічичирків, — буденним. Та й як би він міг не помітити, що цей чоловік, брат його матері, посідає серед пфайферінзьких селян особливе становище, що його всі шанують і навіть бентежаться перед ним! Може, саме це збентеження дорослих під'юджувало його дитяче шанолюбство, викликало в нього бажання бути з дядьком. Проте не можна сказати, що Адріан завжди йшов назустріч бажанням малого. Він часом цілими днями не бачив його, не пускав до себе, немовби уникав, забороняв собі дивитися на хлопця, якого безперечно любив. А потім знов просиджував із ним цілі години, брав його, як я вже казав, за ручку й водив на довгі, скільки витримували його малі ноги, прогулянки в поле. Вони обидва здебільшого мовчали, тільки зрідка перемовлялися словом. Вологе поле буяло зелом, як завжди тієї пори року, якої Ехо приїхав до Пфайферінга. Понад дорогою пахли черемшина й бузок, а пізніше ясмин. Коли дорога переходила у вузьку стежку Адріан пускав малого поперед себе, а сам ішов за ним. Обабіч стіною стояли жита, які щедро родили на тутешній землі. Вони були вищі за Непомука і вже починали половіти.