Що ж стосується Швердтфегера, то він, добре знаючи, скільки зацікавлених очей зустрів би його погляд протягом цього вечора, майже не дивився в залу. В ті хвилини, коли в нього була можливість зробити це, він або перевіряв свій інструмент, або гортав ноти. Останнім номером була увертюра з "Майстерзінгерів", виконана весело й вільно, і коли Фердінанд Едшмідт підняв оркестр і вдячно потиснув руку своєму концертмейстерові, оплески, й так гучні, стали ще бурхливіші. Я на той час, коли він закінчував цей номер, був уже в фойє, хотів отримати свій одяг, перш ніж у гардероб рине публіка. Я мав намір бодай частину дороги додому, до свого швабінзького тимчасового прихистку, пройти пішки. Біля виходу я наткнувся на одного добродія з кридвісівського кола, професора Гільгена Гольцшуера, чоловіка дюрерівского типу, що також був на концерті. Він уплутав мене в розмову, яку почав з критики сьогоднішньої програми: мовляв, таке поєднання Берліоза з Вагнером, французької віртуозності з німецькою майстерністю — просто несмак, крізь який до того ж просвічує політична тенденція. Від нього надто відгонить німецько-французьким порозумінням і пацифізмом, та й не дивно, бо про Едшмідта всі знають, що він республіканець і національно ненадійний. Ця думка цілий вечір не давала йому спокою. На жаль, сьогодні все просякнуте політикою, Духовної чистоти більше не існує. Щоб відродити її, треба насамперед поставити на чолі великих оркестрів людей щиро німецьких переконань.
Я не сказав йому, що це він усе політизує і що слово "німецький" у наш час — аж ніяк не синонім духовної чистоти, а лише партійне гасло, тільки зауважив, що і в Вагнеровому мистецтві, яке користується міжнародним визнанням, досить віртуозності, французької чи якоїсь іншої, а потім щасливо спрямував його увагу на іншу тему, завівши мову про статтю "Проблеми пропорцій у готичній архітектурі", яку він недавно опублікував у газеті "Мистецтво й митці". Компліменти, які я висловив йому за цю статтю, просто таки ощасливили його, він подобрішав, забув про політику, повеселішав, і я скориставшись цим поліпшенням його душевного стану, попрощався з ним і пішов своєю дорогою праворуч, тим часом як він звернув ліворуч.
Я швидко вийшов Верхньою Турецькою на Людвігштрасе, а далі подався Монументальним шосе (правда, вже давно заасфальтованим), його лівим боком, у напрямку Тріумфальної брами. Вечір був хмарний і такий теплий, що йти далі в зимовому пальті було важкувато, я впрів, а тому вирішив почекати на зупинці Терезієнштрасе котрогось трамвая, що йшли до Швабінга. Не знаю чому, але я чекав його довше, ніж звичайно. А втім, затримки й перебої у вуличному русі — не така вже й дивина. Нарешті надійшов десятий номер, що цілком влаштовував мене. Я ще й досі ніби чую, як він над'їздить від Галереї полководців. Сині мюнхенські трамваї дуже важкі й через це, а може, через якісь особливості тамтешньої бруківки завжди гуркотять. З-під коліс вагона раз по раз вихоплювався електричний вогонь, а нагорі, біля дуги, те холодне полум'я спалахувало ще яскравіше і, засичавши, розсипалося цілими роями іскор.
Трамвай зупинився, і я передніми дверима зайшов до вагона. Відразу біля дверей ліворуч від мене виявилося вільне місце, мабуть, хтось вийшов на Терезієнштрасе, бо решта місць були заповнені, двоє чоловіків біля задніх дверей навіть стояли, тримаючись за паски. Більшість пасажирів були слухачі концерту, що поверталися додому. Серед них був і Швердтфегер, він сидів посеред лавки навпроти мене, тримаючи між коліньми футляр зі скрипкою. Він, звичайно, бачив, як я заходив, але намагався не зустрічатися зі мною поглядом. Біле кашне під пальтом прикривало фрачну краватку, проте він, як завжди, був без капелюха, і його біляве волосся кучерявилось навколо голови. Розпашілий від недавніх зусиль, він мав вигляд молодого й гарного, тільки сині очі на тлі того почесного рум'янцю здавалися ніби аж трохи підпухлими. Але й це личило йому, не менше, ніж товсті губи, що вміли так гарно свистіти. Я не здатен швидко орієнтуватися в оточенні і тільки за якусь хвилю помітив, що у вагоні є й інші мої знайомі. Я привітався з доктором Краніхом, який сидів на тому боці, що й Швердтфегер, але далеко від нього, біля задніх дверей. Мені вклонилась якась жінка, і я на свій подив, упізнав у ній Інес Інститоріс, що сиділа з мого боку, тільки ближче до середини вагону, навскіс від Швердтфегера. Я сказав "на свій подив", бо їй треба було їхати додому не цим трамваєм. Та потім я помітив іще за кілька місць за нею її приятельку, пані Біндер-Майореску, яка мешкала в кінці Швабінга, аж за "Великим Господарем", і вирішив, що Інес їде до неї вечеряти.
Але тепер я зрозумів, чому Швердтфегер відвертав праворуч свою гарну голову, так, що мені було видно тільки його тупуватий профіль. Отже, справа була не тільки в тому, що він не хотів помічати людину, яку міг би вважати за друге "я" Адріана, і я в душі дорікнув йому, що він сів саме в цей трамвай, — дорікнув, мабуть, дарма, бо ж хтозна, чи він сів у нього разом з Інес. Вона могла, так само, як і я, зайти після нього або ж, навпаки, вже сидіти у вагоні, тож йому не випадало, побачивши її, тікати звідти.
Ми поминули університет, і кондуктор у повстяних черевиках якраз нечутно підійшов до мене, щоб узяти десять пфенігів і видати мені квиток до Швабінга, коли сталося щось неймовірне і, як усе цілком несподіване, спершу не зовсім зрозуміле. У вагоні зі скаженою, приголомшливою швидкістю пролупали один за одним постріли, короткі, гострі, лункі. Три, чотири, п'ять пострілів, і Швердтфегер навпроти мене, тримаючись руками за футляр зі скрипкою, повалився спершу на плече, тоді на коліна якійсь дамі, що сиділа праворуч від нього. Вона, так само, як і його сусідка ліворуч, перелякано відсахнулася. У вагоні зчинилися крик і штовханина, більшість пасажирів кинулась до дверей, замість розважно допомогти потерпілому, а спереду, хтозна й навіщо, щосили дзвонив водій: може, хотів прикликати поліцая. Звичайно, його не виявилося поблизу. Трамвай тим часом зупинився, і штовханина в ньому стала майже небезпечною, бо назустріч пасажирам, що тікали, лізли цікаві й ті, що хотіли запропонувати свою допомогу. Чоловіки, що стояли біля задніх дверей, кинулися разом зі мною на Інес — певна річ, надто пізно. Нам не довелося її "знешкоджувати", вона впустила чи, радше, кинула револьвер у той бік, де лежала її жертва. Обличчя в неї було біле, як крейда, тільки на вилицях проступали чітко окреслені червоні плями. Вона заплющила очі і, склавши губи дудочкою, безглуздо всміхалася.