Поки ми з шанобливою цікавістю, хоч потай і похитуючи головами, оглядали все це, небо проясніло, і ми вирушили до Еталя, відомого своїм гарно збудованим бенедиктинським монастирем і приналежною до нього церквою в стилі барокко. Пам'ятаю, що дорогою і потім під час обіду в охайному готелі навскіс від святого місця розмова весь час точилася навколо особи "нещасного", як про нього кажуть (чому, власне, нещасного?), короля, з ексцентричними життєвими обставинами якого ми щойно зіткнулися. Вона урвалася лише на той час, що ми оглядали церкву, а далі в основному перейшла в суперечку між Руді Швердтфегером і мною про так зване божевілля Людвіга та його нездатність керувати державою, про позбавлення його трону й визнання недієздатним, яке я, на превеликий подив Руді, назвав несправедливим, по-філістерському брутальним політичним вчинком, продиктованим інтересами претендентів на трон.
Руді твердо дотримувався не стільки народного, скільки буржуазного, офіційно накинутого погляду на короля: мовляв, "у нього бракувало клепки в голові" і для держави необхідно було передати його в руки психіатрів та доглядачів божевільні й запровадити психічно здорове регентство; він просто не розумів, які тут взагалі можуть бути заперечення. Як завжди в таких випадках, тобто коли чиясь думка була для нього надто незвична, він, обурено відкопиливши губи, втуплював погляд своїх синіх очей, поки я говорив, то в моє праве око, то в ліве. Мушу сказати, що предмет нашої суперечки, як я сам вражено помітив, додав мені красномовства, хоч раніше він мене майже не цікавив. І все-таки виявилося, що я мимохідь склав про нього тверду думку. Божевілля, тлумачив я, — не дуже чітке поняття, і обиватель орудує ним за сумнівними критеріями, як йому самому заманеться. Межу розумної поведінки він проводить надто близько, зразу ж за своїми банальними уявленнями про неї, а все, що лежить за цією межею, оголошує божевіллям. Але форма королівського буття, всевладдя, оточене улесливістю й покорою, піднесене на недосяжну для критики й почуття відповідальності височінь і призвичаєне виявляти свою велич у стилі, недозволеному навіть найбагатшій приватній особі, дає його носієві такі великі можливості для химерних нахилів, нервозних захоплень і відраз, дивовижних пристрастей і жадань, що горде й безоглядне використання їх дуже легко може набути вигляду божевілля. Хто зі смертних, що не посідає такого високого становища, мав би можливість споруджувати собі відлюдні палаци в найкращих, наймальовничіших куточках країни, як споруджував Людвіг! Звичайно, ті палаци — пам'ятки королівської мізантропії. Та якщо в пересічних членів людської громади навряд чи комусь дозволили б вважати мізантропію симптомом божевілля, то чому такий дозвіл дають саме тоді, коли вона виявляється в королівських формах?
Але шестеро вчених, досвідчених психіатрів офіційно визнали цілковиту ненормальність короля й заявили, що його необхідно ізолювати!
Послужливі вчені оголосили його божевільним, бо саме для цього й були покликані, і вони вчинили так, не бачивши Людвіга, не обстеживши його, як того вимагала їхня методика, не перемовившись із ним жодним словом. Правда, якби ті обивателі завели з ним мову про музику та поезію, то тільки переконалися б, що він таки не сповна розуму. На підставі їхнього висновку Людвіга, що безперечно відхилявся від норми, проте аж ніяк не був божевільний, позбавили права порядкувати собою, принизили до становища пацієнта психіатричної лікарні й замкнули в палаці над озером, заґратувавши в ньому вікна й повідгвинчувавши дужки від дверей. Те, що він не витримав такого становища, вирішив або здобути волю, або загинути й потяг за собою на смерть і свого лікаря-тюремника, свідчить лише про його почуття гідності, а не про божевілля. Проти такого діагнозу промовляє і ставлення до нього челяді, що ладна була боротися за нього, й палка любов населення до свого "королика". Ті селяни, коли він уночі, загорнений у хутро, сам, без нікого, тільки з форейторами, що освітлювали смолоскипами шлях, їхав улюбленими горами на санях, вбачали в ньому не божевільного, а короля, до якого горнулися своїми простими, але чутливими серцями, і коли б йому було пощастило переплисти озеро, як він, видно, намірявся, оборонили б його ціпами та вилами від медицини й політики.
Але ж Людвігове марнославство було вочевидь хворобливе, суспільство не могло його далі терпіти, а керувати державою він не міг просто тому, що не хотів: він мріяв про королівську велич, але відмовлявся здійснювати свою владу за розумними нормами, а з таким володарем держава існувати не може.
Ох, усе це дурниці, Рудольфе, нормальний прем'єр-міністр може керувати сучасною федеративною державою, навіть якщо король надто вразливий і не зносить фізіономій свого прем'єра та його колег. Баварія не загинула б, якби Людвіг і далі віддавався на самоті своїм забаганкам, а його марнотратство не має ніякого значення, це порожні слова, хитра зачіпка. Гроші ж бо однаково залишилися в країні, а завдяки його казковим будовам розбагатіли каменярі та золотарі. До того ж королівські палаци давно вже з верхом виплатилися тими грошима, які дають за огляд їх цікаві романтики з обох півкуль. Ми й самі сьогодні прислужилися до цього перетворення божевілля у вигідну операцію…
— Я не розумію вас, Рудольфе, — сказав я. — Ви аж очі витріщаєте з подиву, слухаючи мою апологію, а насправді дивуватися треба було б мені. Не розумію, як ви, митець… одне слово, саме ви…
Я почав шукати слів, щоб пояснити йому, чому дивуватися треба було б мені, але так і не знайшов. Я ще й тому заплутався у своїх доказах, що весь час відчував: мені не випадає так говорити в присутності Адріана. Говорити належало йому, — а все ж таки краще, що слово взяв я, бо мене мучив острах: ану ж він погодиться зі Швердтфегером. Я повинен був запобігти цьому, говорячи замість нього, за нього, в тому дусі, в якому належало б говорити йому, і мені здавалося, що Марі Годо так і сприймала мої слова, а мене, якого Адріан прислав до неї для того, щоб ця прогулянка відбулася, вважала його рупором. Бо, поки я пнувся зі шкіри, щоб довести свою тезу, вона дивилася більше на нього, ніж на мене, наче слухала його, а не мене, хоч із виразу її обличчя весь час було видно, що вона трохи глузливо спостерігала за моїм запалом. На її устах проступала загадкова усмішка, яка аж ніяк не свідчила про те, що вона беззастережно схвалює мою роль Адріанового повірника.