Це було, як я вже сказав, у суботу. А через кілька днів, у четвер, у нас із ним відбулася телефонна розмова.
XL
Адріан зателефонував мені до Фрайзінга — попросив, як він висловився, зробити йому ласку. (Голос його звучав приглушено й трохи монотонно, з чого я зробив висновок, що в нього почала боліти голова). Йому здається, сказав він, що Мюнхенові годилося б виявити якусь гостинність до дам із пансіону "Гізелла". Є думка влаштувати їм прогулянку по околицях міста, цьому якраз сприяє і гарна зимова погода. Він аж ніяк не претендує на авторство цієї ідеї, її запропонував Швердтфегер. Але він підхопив і обміркував її. Думалося повезти їх до Фюссена і Ной-Шванштайна. Але, мабуть, ще краще буде поїхати до Обераммергау308, а звідти саньми до Етальського монастиря, який йому особисто дуже подобається, а дорогою завернути до замку Ліндергоф — як-не-як цікава будівля, варто оглянути. А як я гадаю?
Я відповів, що ідея добра й Етальський монастир як мету подорожі вибрано теж правильно.
— Звичайно, ви з дружиною також повинні поїхати з нами, — сказав він. — Ми вирушаємо в суботу ввечері — наскільки мені відомо, в цьому семестрі ти в суботу не маєш уроків, — отже, через дев'ять днів, якщо раптово не потеплішає. Збройносена я теж повідомив про це. Він таке любить. Хоче прив'язатися до саней і їхати за ними на лижах.
Я все це схвалив.
Тепер він просить мене зрозуміти ось що, повів далі Адріан. Цей план, як він уже сказав, з'явився спершу у Швердтфегера, але мені, мабуть, буде зрозуміле його, Адріанове, бажання, щоб у пансіоні "Гізелла" про це не знали. Він не хотів би, щоб Рудольф запрошував дам на прогулянку. Йому дуже важливо зробити це самому — хай навіть через посередника. Чи я не погодився б залагодити для нього цю справу, а саме: перед своїм наступним приїздом до Пфайферінга, тобто післязавтра, зайти в місті до дам, так би мовити, як його посланець, але не розкривати до кінця свою роль, і передати їм запрошення.
— Я буду тобі дуже вдячний за цю послугу, — на диво церемонно закінчив він.
У мене вже крутилися на язиці різні запитання, але я стримавсь і просто пообіцяв зробити так, як він хоче, запевнивши його, що радий за нього й за всіх, бо прогулянка має бути дуже гарна. Я справді був радий, бо вже сушив собі голову, як би допомогти здійсненню тих намірів, у які Адріан мене втаємничив, зрушити справу з місця. Мені здавалося, що не варто покладатись на щасливий випадок, чекати, поки доля сама зведе Адріана з його обраницею. Обставини не вельми сприяли цьому. Потрібна була дієва підтримка, ініціатива, і ось вона з'явилася. Чи справді вона походила від Швердтфегера, чи Адріан приписав її скрипалеві, соромлячись ролі закоханого, що, всупереч своїй вдачі і звичкам, раптом запрагнув товариства й катання на санях? Мені теж це здавалося зовсім не гідним його, і я хотів, щоб ідея прогулянки дійсно належала скрипалеві, хоч у душі в мене все-таки жеврів сумнів, що той хисткий платонік міг бути якось зацікавлений у такій прогулянці.
Крутилися на язиці різні запитання? Ні, запитання в мене, власне, було тільки одне: якщо Адріан хотів дати на здогад Марі, що йому кортить бачити її, то чому він сам не звернувся до неї, не зателефонував їй чи, нарешті, не поїхав до Мюнхена, не навідався до пансіону й не сказав їй про свій план? Я тоді не знав, що мало статися пізніше, про тенденцію посилати до своєї коханої — я мушу так назвати ту дівчину — когось іншого для освідчення.
Перший таке доручення отримав я і залюбки його виконав. Це тоді я застав Марі в надягненому поверх картатої блузки без комірця білому робочому халаті, що дуже личив їй. Вона встала мені назустріч від грубої, поставленої навскіс креслярської дошки, до якої була пригвинчена електрична лампа. Ми посиділи хвилин із двадцять у маленькій кімнатці пансіону, де вони жили. Обидві дами були дуже вдоволені виявленою їм увагою і радо погодилися взяти участь у прогулянці. Я лише сказав, що це не мій задум, а потім між іншим приточив, що просто від них їду до свого приятеля Леверкюна. Вони заявили, що без таких лицарів-провідників, мабуть, ніколи не познайомилися б зі славетними околицями Мюнхена, з Баварськими Альпами. Ми домовилися про день і годину від'їзду. Отже, я приїхав до Адріана з приємною звісткою, докладно розповів про все й не забув відзначити, яка була гарна Марі в робочому халаті. Він подякував мені, і в його словах я не почув ніякої іронії.
— От бачиш, добре мати надійних друзів.
До Пасіонсдорфа треба було їхати тією самою колією, що й до Гарміш-Партенкірхена, через Вальдсгут і Пфайферінг, аж наприкінці вона розгалужується. Адріан жив на півдорозі до нашої остаточної мети, тож домовленого дня близько десятої години біля поїзда на головному мюнхенському вокзалі зібралися лише Швердтфегер, Збройносен, паризькі гості, моя дружина і я. Перші години дороги по замерзлій рівнині ми ще провели без нашого приятеля. Пожвавив її тільки сніданок, який складався з бутербродів і тірольського вина і який приготувала моя Гелена. Під час сніданку Збройносен смішно вдавав, наче страшенно боїться, що йому мало дістанеться, і ми всі реготали, коли він казав:
— Не обминайте Роджера (так Рюдігер називав себе на англійський лад, і так його почали називати всі), хай йому рясно родять бутербродики!
Він завжди аж трусився за їжею і не тільки не приховував цієї своєї смішної риси, а й надзвичайно кумедно наголошував па ній.
— Ох, які добренні, які ж добренні! — аж стогнав він, жуючи бутерброд із відвареним язиком, і очі в нього блищали.
Жарти його вочевидь були призначені мадмуазель Годо, що, звичайно, подобалась йому так само, як і нам. Вона була дуже гарна в зимовому, оливкового кольору костюмі, отороченому вузенькими стяжками темно-рудого хутра, і я, скоряючись своєму почуттю, — адже мені були відомі Адріанові плани, — знов і знов звертав свій погляд на її чорні, як смола, очі, що тьмяно й водночас весело поблискували під такими самими чорними віями.
Коли Адріан у Вальдсгуті сів до нас у поїзд, де його весело привітало все товариство, мене охопив дивний страх — якщо цим словом можна віддати те, що я тоді відчув. У кожному разі якась частка страху в тому почутті була. Бо аж тоді я усвідомив, що в тому відділенні вагона, де ми розташувалися, отже, в тісному просторі (хоч то було не купе, а відкрита секція прохідного вагона другого класу), в Адріана перед очима зібралися чорні, сині й такі, як у нього, очі, зваба, незворушність, хвилювання і байдужість, і що вони перебуватимуть разом цілий день, який мине, а може, й повинен минути немовби під знаком цього сузір'я, і я, втаємничений, бачив у ньому сенс того дня.