Того разу там були присутні Жанетта Шойрль, пан і пані Кнетеріхи, Збройносен, Руді Швердтфегер, Цінк і Шпенглер, нумізмат Краніх, видавець Радбрух з дружиною, акторка Цвічер, авторка комедій Біндер-Майореску з Буковини і, нарешті, я та моя люба дружина. Прийшов також Адріан, якого палко намовляли, крім мене, ще Збройносен та Швердтфегер. Я не дошукуюся, чиє прохання вплинуло на нього, і не тішу себе думкою, що саме моє. Оскільки він біля столу сидів поряд із Жанеттою, біля якої завжди добре почував себе, і решта гостей також були йому добре знайомі, то, видно, не каявся, що послухав нас і прийшов, а навпаки, всі три години, які провів там, був у гарному настрої, і я знов, тихо радіючи, спостерігав, з якою уважністю, в більшості присутніх там раціонально навіть не обгрунтованою, з якою боязкою пошаною ставились у товаристві до того чоловіка, якому було всього лише тридцять дев'ять років. І я радів, кажу, спостерігаючи ту уважливість і пошану, — і водночас моє серце тривожно стискалося, бо причиною такого ставлення до нього була атмосфера невимовної відчуженості й самоти, що оточувала його і з кожним роком ставала все відчутнішою, все дужче відділяла його від людей, створюючи враження, наче він з'явився з країни, де ніхто, крім нього, не жив.
Того вечора, як я вже сказав, він був веселий і балакучий, що я частково приписую Булінгеровим коктейлям із шампанського, присмаченим ангостурою, і його чудовому пфальцському вину. Він розмовляв зі Шпенглером, що почував себе досить кепсько (його хвороба перекинулася на серце), і сміявся разом з усіма з блазнювання Лeo Цінка, який, відхилившись на спинку стільця й затулившись до самого свого кумедного носа величезною одамашковою серветкою, немов простиралом, склав руки на грудях, наче небіжчик. Ще дужче розвеселив його той штукар, коли спритно й дотепно звільнив нас від необхідності давати оцінку натюрмортові Булінгера, що по-дилетантському малював олійними фарбами: він розглядав той натюрморт з усіх боків, навіть обернув навпаки, і все вигукував: "Боже мій!" — слова, які могли означати що завгодно. А втім, такими вигуками, що, власне, ні до чого не зобов'язували, той не вельми приємний чоловік користувався й під час розмов, які перевищували його рівень маляра і ревного учасника карнавалів; якусь хвилину він удавався до них навіть під час розмови, яку я зараз наведу і яка торкалася питань естетики й моралі.
Почалася вона у зв'язку з механічним виконанням музичних речей, яким господар дому пригощав нас після кави, поки ми курили й попивали лікер. Тоді саме грамофонні платівки почали дуже поліпшуватися, і Булінгер програв нам на своєму дорогому апараті чимало п'єс, що дали нам велику насолоду: спершу, наскільки я пам'ятаю, добре виконаний вальс із "Фауста" Гуно, з приводу якого Баптист Шпенглер тільки й спромігся сказати, що ця мелодія надто елегантна й салонна як для народного танцю на вигоні. Гості погодилися, що цей стиль багато доречніший у чарівній бальній музиці Берліозової "Фантастичної симфонії", і захотіли її послухати. Такої платівки не виявилося. Тоді Швердтфегер безпомилково просвистав її у скрипковому тембрі, чисто й бездоганно, і у відповідь на оплески засміявся, поправляючи плечем, за своїм звичаєм, на собі одяг і ледь опустивши один кутик рота. Хтось для порівняння з французькою захотів послухати віденську мелодію, Ланнера299 і Йоганна Штрауса-молодшого300. Наш господар залюбки давав нам ці платівки зі своєї колекції, аж поки одна дама — я й досі ще добре пам'ятаю, що то була пані Радбрух, дружина видавця, — не засумнівалася, чи така легковажна музика, бува, не нудна для великого композитора, присутнього серед нас. Усі стурбовано приєдналися до її сумнівів, і Адріан почав здивовано прислухатися до їхньої балачки, не розуміючи, про що йдеться, бо не почув зауваження пані Радбрух. Коли його повторили, він жваво запротестував. Боронь Боже, ні, це непорозуміння. Ніхто не отримує такого задоволення, як він, від цих майстерних по-своєму речей.
— Ви недооцінюєте мого музичного виховання, — сказав він. — Ще хлопцем я мав учителя (і він глянув у мій бік зі своєю гарною, тонкою, глибокою усмішкою), напханого музикою цілого світу, яка аж перехлюпувалася з нього через край, такого закоханого в кожен упорядкований шум, що від нього просто неможливо було навчитися якоїсь пихи, самозвеличення в питаннях музики. Той чоловік дуже добре розумівся на високому й суворому, але для нього музика, хоч би яка вона була, завжди лишалася музикою, і словам Гете "мистецтво береться за важке й добре" він завжди готовий був заперечити, що легке також важке, якщо воно добре, а добрим воно може бути так само, як і важке. Щось від цього в мені лишилося, недарма він мене вчив. Принаймні я засвоїв від нього, що треба досконало знати важке й добре, щоб так сприймати легке.
У кімнаті запала тиша. Властиво, він сказав, що єдиний має право втішатися тією музикою, яку ми щойно чули. Ми спробували зрозуміти його інакше, але запідозрили, що він саме це мав на думці. Ми зі Збройносеном перезирнулися. Доктор Краніх гмукнув. Жанетта тихо мовила: Magnifique! [269]
Лeo Цінк, як завжди, дурнувато, але, властиво, злісно вигукнув:
— Боже мій!
Швердтфегер, червоний від вина, але й не тільки від нього, сказав:
— Справжній Адріан Леверкюн!
Я знав, що в глибині душі він почував себе ображеним
— У вашій колекції випадково немає ре-бемоль-мажорної арії Даліли з Сен-Сансового "Самсона"? — повів далі Адріан.
Він звернувся до Булінгера, чим зробив йому величезну приємність, бо той отримав нагоду сказати:
— У мене? В мене немає арії Даліли? Любий мій, якої ви думки про мене? Ось вона, і, можу вас запевнити, зовсім не "випадково"!
На що Адріан мовив:
— От і добре. Я згадав про неї, бо Кречмар — той мій учитель, органіст і, щоб ви знали, запеклий аматор фуги, особливо любив цю річ, мав справжню faible [270] до неї. Принагідно він міг і взяти її на глум, але це зовсім не зменшувало його захвату, мабуть, окремими її, справді досконалими місцями. Silentium [271].
Голка побігла по платівці. Булінгер опустив над нею важку накривку. Через мембрану полилося горде меццо-сопрано, що не дуже дбало про дикцію: можна було розрізнити "Mon coeur s'ouvre à ta voix" [272], a далі вже майже нічого, але спів — на жаль, у супроводі трохи верескливого оркестру, — чарував своєю теплотою й ніжністю, невиразними благаннями щастя, так само, як і мелодія, що в обох однаково побудованих строфах арії лише в середині починає сходження до своєї вершинної краси і приголомшливо закінчує його, особливо вдруге, коли скрипка вже на повний звук, даруючи слухачам безмежну насолоду, підхоплює розкішну лінію пісні і в тужливо-ніжному рефрені повторює її кінцівку.