— Maitre, — сказав він, — я цілком розумію, що ви понад усе ставите вишукану відлюдність місця, яке собі обрали для життя, — о, я все бачив, пагорб, ставок, церкву, et puis, cette maison pleine de dignité avec son hótesse maternelle et vigoureuse [185]. Пані Ні-чичирк! Mais ga veut dire: "Je sais me taire. Silence, silence!" Come c'est charmant! [186] Давно ви тут живете? Десять років? Без перерви? Майже без перерви? C'est étonnant! [187] І цілком зрозуміло! А все ж таки, figurez-vous [188], я приїхав, щоб забрати вас звідси, спокусити на короткочасну зраду, пронести на своєму плащі попід хмарами й показати вам царства цього світу у всій їхній пишноті, навіть більше: кинути їх вам до ніг… Вибачте мені за такі гучні вислови! Вони справді ridiculement exagérée [189], особливо ця "пишнота". Не така вже там і пишнота, і не так дуже вона вражає, це я вам кажу, а я син маленьких людей і походжу з дуже скромного, щоб не сказати злиденного середовища…
Я народився в Любліні, місті посеред Польщі, у справді злиденній єврейській сім'ї… Бо я, щоб ви знали, єврей: Фітельберг — це польсько-німецько-єврейське прізвище, поширене серед найгіршої злидоти, тільки що я зробив його прізвищем шанованого борця за передову культуру, можу навіть сказати — друга великих митців. C'est la vérité pure, simple et irréfutable [190]. A все тому, що я з молодих років поривався до високого, духовного й цікавого, а насамперед до нового, поки що скандального, але почесно, обнадійливо скандального, яке завтра стане найдорожче оплачуваним, дуже модним, стане мистецтвом. A qui le dis-je? Au commencement était le scandale [191].
Хвалити Бога, що злиденний Люблін лишився далеко позаду! Я вже понад двадцять років живу в Парижі — і що ви думаєте, я колись там навіть цілий рік слухав у Сорбонні лекції з філософії. Але, à la longue* [192] мені це набридло. Не те щоб філософія не могла бути також скандальною. О, ще й як могла б. Але для мене вона занадто абстрактна. А крім того, мені чомусь здається, що метафізику краще вивчати в Німеччині. Мій шановний візаві, пан професор, мабуть, погодиться зі мною… А потім я очолив маленький театрик на бульварах для обраного кола, un creux, une petite caverne [193] на сто осіб, nommé "Théàtre des fourberies gracieuses" [194]. Правда ж, чарівна назва? Але що ви хочете, економічно то була пропаща справа. Місць було мало, тому вони коштували так дорого, що нам доводилося роздавати квитки задарма. В нас усе було досить непристойне, je vous assure [195], але при тому надто highbrow [196] , як кажуть англійці. Коли публіка складається з самих лише Джеймса Джойса288, Пікассо, Езри Паунда та герцогині Клермон-Тоннер, далеко не заїдеш. Еп un mot, "Fourberies gracieuses" [197] після дуже короткого сезону довелося закрити, але для мене цей експеримент не був даремний, завдяки йому я налагодив зв'язки з вершками паризького культурного життя, з художниками, музикантами, поетами, — адже в Парижі, я навіть тут наважуюся це сказати, б'ється тепер пульс живого світу. А ще переді мною як директором відчинилися двері багатьох аристократичних салонів, у яких бувають ті митці…
Ви, мабуть, здивуєтеся. Мабуть, спитаєте себе: "Як він цього домігся? Як цьому єврейському хлопцеві з польської провінції пощастило потрапити в коло обраних, де його середовищем стали crème de la crème? [198] Ох, панове, немає нічого легшого за це! Як швидко людина призвичаюється пов'язувати краватку до смокінга, цілком невимушено заходити до салону, навіть якщо треба спуститися вниз на кілька східців, і зовсім не думати про те, що тебе може хвилювати питання, куди діти руки. А потім треба тільки весь час казати "пані". "Ah, madame, oh, madame! Que pensez-vous, madame? On me dit, madame, que vous ètes fanatique de musique?[199] Оце, власне, і все. Здалеку ці речі страшенно переоцінюють.
Enfin [200], зв'язки, які я завдячував своїм "Fourberies", пригодилися мені й ще поширшали, коли я відкрив своє "Бюро для організації концертів сучасної музики". А найкраще те, що я відкрив сам себе, бо я народився тим, ким ви мене бачите, народився імпресаріо й ніким іншим стати не міг, це моя пристрасть і моя гордість, j'y trouve ma satisfaction et mes délices [201] у тому, щоб висувати талант, генія, цікаву особистість, вихваляти її, домагатися, щоб вона захопила чи бодай схвилювала суспільство, бо це все, чого воно прагне, воно хоче — et nous nous rencontrons dans ce désir [202] — щоб йому кидали виклик, роздирали його на "за" і "проти", воно ні за що не буває таке вдячне, як за смішний галас, qui fournit le sujet [203] для газетних карикатур і нескінченної балаканини. Шлях до слави в Парижі веде через неславу, справжня прем'єра має відбуватися так, щоб за вечір усі не раз схоплювалися з місця і більшість горлала: "Insulte! Impudence! Bouffonnerie ignominieuse!" [204],— тим часом як шестеро чи семеро іnіtiés [205], Ерік Саті289, кілька сюрреалістів, Вірджіль Томсон кричали б із ложі: "Quelle précision! Quel esprit! C'est divini C'est suprème! Bravo! Bravo!" [206].
Боюся, що я налякав вас, панове, — якщо не maitre Le Vercune, то пана професора, мабуть, таки налякав. Але, по-перше, спішу додати, що жоден із таких концертів насправді не був ще перерваний, — у цьому, властиво, нітрохи не зацікавлені навіть найобуреніші слухачі, навпаки, вони хочуть ще трохи пообурюватися, в цьому й полягає насолода, яку вони отримують від концертів, і, до речі, якимось дивом врешті переважає думка невеличкої кількості знавців. А по-друге, ніхто не каже, що так, як я оце вам змалював, відбувається кожен концерт поступового характеру. Якщо достатньо підготувати публіку через газети, заздалегідь настрахати як слід дурнів, то можна гарантувати, що вечір мине в цілком пристойних рамках, а ще як саме тепер познайомити публіку з митцем, що належить до ворожої колись нації, з німцем, то нема чого хвилюватися, публіка зустріне його дуже ввічливо…
Саме на цьому тверезому міркуванні й грунтується моя пропозиція, моє запрошення. Німець, un boche qui par son génie appartient au monde et qui marche à la tète du progrès musical! [207] Тепер це надзвичайно пікантний виклик цікавості, неупередженості, снобізмові, ґречності публіки — і тим пікантніший, чим менше цей митець відмовляється від своїх національних ознак, своїх характерних німецьких рис, чим більшу дає нагоду вигукнути: "Ah, да c'est bien allemand, par exemple!" [208] Бо ж ви це робите, cher maitre, pourquoi pas le dire? [209] Ви на кожному кроці даєте для цього нагоду, не стільки на початку свого творчого шляху, в часи "Phosphorescence de la mer" [210] і вашої комічної опери, скільки пізніше, від композиції до композиції дедалі більше. Ви, звичайно, думаєте, що я насамперед маю на увазі вашу сувору дисципліну et que vous enchainez votre art dans un système de règles inexorables et néo-classiques [211], змушуючи себе рухатися в цих тяжких путах якщо не граційно, то принаймні натхненно й сміливо. Але коли я це мав на увазі, то одночасно мав на увазі й щось більше: коли я казав про вашу qualité d'Allemand [212], то мав на увазі — як би його краще сказати? — певну незграбність, ритмічну важкуватість, неповороткість, grossièrete [213], споконвіку властиві німцям, — en effet, entre no [214], їх можна знайти вже в Баха. Ви не розгніваєтеся за мою критику? Non, j'en suis sùr! [215] Ви надто велика людина для цього. Ваші теми майже завжди складаються з цілих часток, половин, чвертей, восьмин, і хоч вони синкоповані й наскрізь пов'язані, а проте їм бракує елегантності й рухливості, їхній ритм ніби хтось відбиває ногою чи молотком, і часто вони працюють машинально. C'est "boche" dans un degré fascinal [216]. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ганю її! Це просто énormément caractéristique [217], і серії концертів інтернаціональної музики, яку я готую, ця нота вкрай необхідна…