Вечорами ми збиралися в залі з Нікою та глибокими віконними проймами, і Адріан на старому фортепіано грав нам, радісно схвильованим, — тобто мені, Збройносенові й часом Руді Швердтфегерові, що не відмовлявся від задоволення вряди-годи побувати на таких домашніх концертах, — щойно написані шматки зі своїх чудових партитур, де найпростіший зміст було віддано найсильнішою гармонійно і найскладнішою ритмічно музикою, а найвишуканіший — навпаки, стилем дитячої сурми. Зустріч королеви з теперішнім святим вітцем, якого вона народила від свого брата і обіймала як дружина, викликала в нас сльози — ми плакали одночасно зі сміху і з величезного розчулення, а Швердтфегер, користуючись моментом, дав волю своїй довірливості, обняв Адріана і, вигукнувши: "Це в тебе прегарно вийшло!" — притулив його голову до своєї. Я побачив, як Рюдігер невдоволено скривив уста, вже й так гірко скривлені, та й сам мимоволі промурмотів: "Годі!" — і простяг руку, наче хотів присадити зухвальця, що забув про своє місце.
Мабуть, йому було не дуже легко стежити за розмовою, що точилася в абатському покої після того концерту для друзів. Ми розмовляли про поєднання авангардного з народним, про усунення прірви між майстерністю і приступністю, високим і низьким, якого до певної міри досяг був романтизм, і літературний, і музичний, а після нього глибока межа й відчуження між добрим і легким, поважним і розважальним, передовим і загальноприступним знов стали долею мистецтва. Хіба можна було назвати сентиментальністю дедалі свідоміше прагнення музики — а вона відверто виявляла його — вийти зі свого почесного усамітнення, знайти собі товариство, не ставши банальною, заговорити мовою, що її розуміли б і невтаємничені, як вони розуміли "Вовчу ущелину"250, "Дівочий вінок"251, Вагнера? Принаймні засобом для досягнення цієї мети була не сентиментальність, а швидше іронія, глум, що очищав повітря, повстаючи в спілці з об'єктивним і елементарним, чи, скажімо інакше, з поновним відкриттям самої музики як організації часу проти романтизму, проти пафосу і пророчого тону, п'янкого звукопису і літературщини. Ризикований захід! Бо дуже легко вкинутись у фальшиву примітивність, отже, знов у романтизм. Залишатися на верховинах духу, надати природності найвитонченішим здобуткам європейської музичної культури, щоб кожен збагнув їхню новітність, опанувати їх, просто користуючись ними як довільним будівельним матеріалом і примушуючи слухача відчути в них традицію, перекувавши їх у протилежність епігонства, зробити так, щоб техніка, хоч би яка висока, стала зовсім непомітною, щоб мистецтво контрапункту й інструментування щезло з очей, перетопилося у видимість простоти, дуже далекої від простацтва, інтелектуально витонченої простоти, — ось, мабуть, завдання мистецтва, його прагнення.
Говорив переважно Адріан — ледь гарячково, схвильований щойно закінченим показом своєї праці, а ми лише зрідка докидали якесь зауваження. Щоки в нього почервоніли, очі блищали, але слова його лилися не рівним потоком, а радше уривчасто, він ніби кидав ними, проте з таким запалом, з такою красномовністю, якої ні мені, ні Рюдігерові ніколи не доводилося бачити в нього. Збройносен сказав, що не вірить у деромантизацію музики. Вона, мовляв, надто глибоко й істотно пов'язана з романтизмом, щоб зректися його без великих природних збитків для себе. Адріан відповів на це:
— Я залюбки погоджуся з вами, коли ви вважаєте за романтизм теплоту почуттів, яку музика тепер заперечує в ім'я технічної абстрактності. Це справді самозаперечення. Але те, що ми назвали шляхетним перетворенням складного в просте, — властиво, і є поверненням у музику живого духу й сильних почуттів. Аби був можливий… як би його назвати… Як би ти сказав? — звернувся він до мене й відповів сам собі: — Ти б сказав прорив. Отже, якби комусь пощастило здійснити прорив з інтелектуального холоду в ризикований світ нового почуття, то він би, мабуть, порятував мистецтво. Порятунок, — додав він, нервово здвигнувши плечима, — романтичне слово, а ще — слово гармонізаторів, віддієслівний іменник на означення насолоди від каденції в гармонійній музиці. Хіба не смішно, що музика якийсь час вважала себе засобом порятунку, хоч вона сама, як кожне мистецтво, потребує порятунку від гордої ізоляції, що стала наслідком емансипації культури, піднесення її до ролі замінника релігії, порятунку від перебування у вузькому колі з освіченою елітою, так званою "публікою", якої скоро не буде, якої вже немає, отже, невдовзі мистецтво залишиться в цілковитій ізоляції, приречене на самітну смерть, якщо воно не знайде дороги до "народу", чи, кажучи не так романтично, до людей?
Він промовив це одним духом, неголосно, тоном звичайної розмови, але в голосі його бриніло приховане тремтіння, яке стало зрозуміле аж тоді, коли він закінчив.
— Усе світовідчуття мистецтва зміниться, повірте мені, воно стане веселе і скромніше, неминуче стане таке, і це щастя, що воно зміниться. В нього набагато поменшає меланхолійного шанолюбства, і його долею стане нова невинність, ба навіть щиросердність. Майбутнє вбачатиме в ній, та й сама вона вбачатиме в собі служницю громади, що вже далеко виходитиме за межі "освіченої еліти" й не матиме культури, а може, сама буде нею. Нам важко уявити це, а проте так станеться, і мистецтво без страждання, душевно здорове, непатетичне, безтурботно-довірливе, мистецтво, що побратається з людством, ні для кого не буде дивом…
Він замовк, не докінчивши речення, і ми заніміли, вражені його словами. Прикро й водночас радісно серцю чути, як самота говорить про громаду, а неприступність — про довірливість. Хоч як зворушила мене його мова, в глибині душі я був невдоволений нею, просто-таки невдоволений ним. Те, що він говорив, не личило йому, його гордості, його, коли мені дозволено буде так сказати, зарозумілості, яку я любив і на яку мистецтво має право. Мистецтво — це дух, а дух зовсім не повинен почувати себе зобов'язаним суспільству, громаді,— по-моєму, він не має права на це почуття, бо інакше втратить свою волю, свою шляхетність. Мистецтво, що "йде в народ", бере собі за прапор потреби юрми, маленької людини, міщанства, — сходить нанівець, і зобов'язувати його до цього, наприклад, дбаючи про добро держави, дозволяти тільки таке мистецтво, яке розуміє маленька людина, означає плекати найгірше міщанство і вбивати дух. А дух, я переконаний у цьому, може не сумніватися, що навіть своїми найризикованішими, найнерозважнішими, найнезрозумілішими юрмі вчинками, пошуками, спробами може в якийсь дивовижно непрямий спосіб послужити людині, а з часом навіть людству.