— Пардон! — сказав фон Рідезель, цього разу справді наполегливо. — Все, що завгодно, але наказ "Каску зняти, встати до молитви!" завжди був для мене…
— Молитва, — невблаганно докінчив доктор Брайзахер, — це вульгаризована й раціоналістично розріджена пізніша форма чогось дуже енергійного, активного й сильного: магічного заклинання, силування Бога.
Мені було щиро шкода барона. Він, мабуть, почував себе збентеженим до краю, бачивши, що його лицарський консерватизм б'ють, та ще й б'ють страшенно розумно, козирем атавізму, реакційним радикалізмом, у якому вже не було нічого лицарського, а було радше щось революційне і який, так завзято руйнуючи усталене, що куди тому лібералізмові, ніби на глум, прикривався похвально консервативними закликами, — я уявляв собі, що на барона чекала безсонна ніч, хоч, може, я й забагато його жалів. А тим часом Брайзахер у своїх доказах стояв не на вельми твердому грунті: йому не важко було б заперечити, звернувши увагу хоча б на те, що спіритуальну зневагу до жертви можна знайти не аж у пророків, а вже в самому П'ятикнижжі. а саме в Мойсея, який відверто проголошує жертву чимось другорядним, вважаючи найважливішим послух Богові, дотримування його заповідей. Але людині делікатних почуттів не випадає перепиняти плин чужих думок, не випадає вламуватися зі своїми логічними чи історичними контрдоказами в розбудовану систему думок, вона шанує духовне навіть у антидуховному. Сьогодні добре видно, що наша цивілізація зробила помилку, надто великодушно виявляючи таку делікатність і таку пошану, бо її супротивниками були чисте нахабство і безоглядна нетолерантність.
Про всі ці речі я думав уже тоді, як на початку цих нотаток, признаючись у своїй прихильності до євреїв, зауважив проте, що мені в житті траплялися й досить неприємні взірці цього племені, і з мого пера передчасно зірвалося прізвище вченого без посади Брайзахера. Але ж хіба можна дорікати єврейському розумові за те, що його виняткова чутливість до нового, прийдешнього, зберігається і в заплутаних ситуаціях, де авангардистське збігається з реакційним? Принаймні новий світ антигуманізму, про який я у своїй добродушності доти не знав, мені вперше трапилося відчути тоді у Шлагінгауфенів завдяки саме тому Брайзахерові.
XXIX
Від мюнхенського карнавалу 1914 року, від тих легковажних тижнів між Водохрещем і Великим постом, коли всі, по-святковому розпашілі, братаються й переходять на "ти", від численних публічних і домашніх розваг, у яких я, тоді ще молодий учитель Фрайзінзької гімназії, брав участь або сам, або в товаристві Адріана, у мене лишилися яскраві, чи, краще сказати, фатальні спогади. Адже то був останній карнавал перед початком чотирирічної війни, що в історичній перспективі зливається тепер для нас з жахами наших днів в одну епоху, — так званої першої світової війни, яка назавжди поклала край естетичній цноті міста на Ізарі, його, якщо можна так висловитися, діонісійському затишкові. Але то ще був і час, коли в мене на очах долі декого з наших знайомих круто звертали на свій індивідуальний шлях розвитку, що, звичайно, майже непомітно для ширшого світу, мав привести їх до катастроф, про які мені доведеться розповісти в цих записках, бо частина з них близько торкалася життя і долі мого героя, Адріана Леверкюна, навіть більше за те: до однієї з них, як мені відомо в глибині душі, він таємничим, фатальним чином був причетний як дійова особа.
Я маю на увазі не долю гордої, глузливої Клариси Роде, високої білявої дівчини, що загравала зі смертю. Вона тоді ще була серед нас, жила в домі своєї матері і брала участь у карнавальних розвагах, але вже готувалася залишити місто: її вчитель, актор двірського театру на ролі літніх героїв, улаштував для неї ангажемент на якійсь провінційній сцені на ролі молодих коханок. Це скінчилося бідою, і треба сказати, що її театральний ментор, на прізвище Зайлер, досвідчений чоловік, не має на собі вини за такий кінець. Він одного разу надіслав сенаторші Роде листа, в якому заявив, що хоч його учениця надзвичайно розумна й захоплена театром, у неї немає достатнього природного хисту, щоб забезпечити собі сценічну кар'єру, і їй бракує основи будь-якої драматичної майстерності — комедіантського інстинкту, того, що називають театральною стрункою, і він мусить чесно порадити їй кинути обраний шлях. Це викликало в Клариси нервовий злам зі сльозами, напад розпачу, що не лишили байдужою її матір, і двірського актора Зайлера, застрахованого листом від можливих звинувачень, умовили докінчити курс навчання і з допомогою своїх зв'язків знайти дівчині місце для дебюту.
Минуло вже двадцять чотири роки відтоді, як Кларису спіткала її лиха доля, і я про це розповім у хронологічній послідовності. А тепер я маю на увазі долю її тендітної, сумовитої сестри Інес, прихильниці традицій і страждань, а також долю бідолашного Руді Швердтфегера, про яку я з ляком подумав, коли тільки що, забігаючи вперед, не міг не згадати про дивну причетність до цих подій самітного Адріана Леверкюна. Хай мій читач, уже звиклий до такого випереджання подій, не витлумачить його як авторську розхристаність чи безголовість. Просто є речі, про які мені то там, то ще десь доведеться розповісти і про які я наперед міркую зі страхом і тривогою, навіть із жахом: вони налягають на мене таким тяжким тягарем, що я намагаюся якось розподілити його, передчасно згадуючи про них натяками, зрештою, нікому, крім мене, не зрозумілими. і вже цим якось полегшую їхній гніт. Я сподіваюся, що через це мені потім буде легше про них повідомити, жах притупиться, і моторошність не так холодитиме душу. Ось що можна сказати на виправдання "недоладної" розповідної техніки і для того, щоб читач зрозумів моє прикре становище. Що Адріан був дуже далекий від витоків тих подій, про які тут мовиться, що він майже не помічав їх і що тільки я, який багато більше за нього цікавився громадським життям, чи, може, краще сказати, був багато чутливіший до людей, певною мірою наштовхнув його на них, і так зрозуміло. Йдеться ось про що.
Як я вже згадував, обидві сестри Роде — і Клариса, й Інес — не дуже ладнали зі своєю матір'ю, сенаторшею, і не раз натякали, що їх дратує доморощена, ледь хтива напівбогемність їхньої вітальні, їхнього буття, позбавленого коріння, хоч і устаткованого рештками патриціанського добробуту. Обидві, обравши різні напрямки, прагнули вирватися з цього зліпленого з різних елементів світу: горда Клариса в служіння мистецтву, до якого, проте, як невдовзі довелося визнати її вчителеві, в неї не було справжнього покликання, а тендітно-меланхолійна і, властиво, не пристосована до життя Інес — назад, під крило й під духовний захист надійного міщанського побуту, шлях до якого відкривав респектабельний шлюб, бажано з кохання, а як ні, то й без нього. Інес, звичайно, за щирою згодою сентиментальної матері, ступила на цей шлях — і так само, як і сестра, зазнала на ньому краху. Трагічно з'ясувалося, що ні їй особисто такий ідеал не пасував, ні епоха, яка все міняла й руйнувала, не допускала вже його здійснення.