Сама я розочку садила,
Сама я буду поливать,
Сама я друга полюбила,
Сама я буду вєк страждать!
Охрім. Та це чорт батька зна яка.
Парубки. Ти заспівай нам салдацької.
Гордій. Важна кумерція! Ти їм благородную, а они салдацьку. Вот вже недаром сказано про деревенських хохлов, што мазепи!
Охрім. Ти-бо не будь тим, що моркву риє!
1-й парубок. Коли з тобою по честі, то ти не роби по-песьки.
2-й парубок. Гляди, щоб часом не підборкали ми тобі оції кацавейки!
3-й парубок. Та й плюндри щоб не тріснули нижче пояса.
Степан. У, вже й розгримались! Ну і чого ви на нього опудились? І не сором вам? Хіба не бачите, що він навіки дурний?
Гордій. Нєт, кажется так, што я не дурак.
Степан. Мовчи, бо битимуть! У нас, брат, по-простому, так оддубасять, що аж пір'я сипатиметься.
Гордій. Ну, пусть я буду дурак, но і ви не вочень вумниє.
Степан. Ану, братця, гайда на вулицю, ходім, дівчата, бо сьогодні вже панича не побачите.
Дівчата. Він-таки нам і потрібний!
Степан. Та вже нічого, нічого! Другий тиждень, як панич приїхав додому, а вони, сердешні, аж попару не знайдуть.
Текля. Нехай вже Оксана витріща на нього свої баньки.
Охрім. Отже була дівка як дівка, доки мовчала, а це вже знову чортяка штрикнув у ребро.
Гордій. Вот з паничем так я могу нікоторий по-рядочний разговор. Надо будєт єму рекомендовать меня.
Охрім. Навряд, щоб він зайшов в патяки з таким розумним дурнем.
Гордій. Ми знаєм, што знаєм, а я мало внімаю обращенія на ваші глупие анекдоти — вот што! Вот хотєл вас попоштувать настоящим турецьким табаком, а тепер понюхаєте.
Охрім. Може, коло турецького лежав?
Гордій. Вєрную правду говорю, што турецький на-стоящий, чесноє слово, восєм копєєк чвертка.
Охрім. Так дай попробувать!
Гордій. Зачем міня обижаєте і даже дураком називаєте?
Охрім. Тю, він вже і розгнівався! Дивіться, братці, то ж ми у шутки.
Гордій. Порядошние шутки, што чуть до інтересного шкандалю не дошло.
Степан. Справді, добрий табак! (Куре).
Гордій. А з каково же резонту я буду обманивать? Отже тут і ціна написана.
Охрім. Дай сюди, я прочитаю.
Парубки. Ти-таки і тямиш?
Охрім. Мій же дід був грамотний, а батько дрюкований… (Чита). Тисяча вісімсот, зверху старий чорт. В городі Парижі, в Вороновій поближе, сіла собака на вовка, та боялась злізти, бо вовк хотів її з'їсти… Амінь!" (Сховав табак).
Гордій. Куди ж ти табак запрятал?
Охрім. В кишеню. Твоя, може, продерта, а в мене ціла.
Гордій. Вот так мошенство!
Текля. От якби понесли той папір до Оксани, то та б краще прочитала.
Степан. О, та б прочитала! Оксану добре панич навчив грамоти.
Текля. Навчив і до розуму довів. А вона тепер ходе, як та проява, та косою світе!
Охрім. Вже Оксану вхопила на зубок?
Степан. Гляди, щоб часом тобі не засвітило очах!
Текля. Овва!
Степан. Не оввакай! Ти плещи про кого іншог а про Оксану ні писни.
Текля. Я своїми очима бачила, як вона на тім ти жні плоскінь вибирала, та все вихилювалася, та за поясницю хапалася.
Степан. Слухай, Текле, я плохий-плохий, ну, як розлютуюсь, то й чорт мені не сват.
Текля. Знаю я, що й тобі Оксана запала в око, через те ти тепер і заступаєшся за неї.
Степан. Про мене… не про мене йшла річ, а це діло не твоєї парафії. А за Оксану я кожному в'язи вкручу!..
Парубок. Ну, кожному, чи не дуже багато буде.
Степан. Я головою за неї одвічаю.
Охрім. Стривай, Степане, не гарячись! Правда, братику, як олива, наверх сплива. Ти натякаєш, Текле, на те, що, стало бить, Оксана важка? Добре! Адже ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що панич вже два роки не приїздив додому.
Текля. Так я запевне знаю, знаю, що…
Степан. Що слід тобі губи побити!.. Ну, не ідолка ти?..
Текля. Що ж він — візьме її, чи як?
Степан. Там вже чи поберуться вони, чи ні, інша річ. Ти б подумала хоч би те, що чого б тому паничеві ходити до Оксани серед білого дня, на очах у людей, коли б що, може, було у його на думці.
Гордій. Вот ето так вєрная правда! У нас у городі ежелі єсть какая комерція промеж кавалера з баришнею, так завсігда еті діла позно вноче, потому дньом главноє — амбиція.
Степан. Геть ти під три чорти з своєю амбицією, доки не битий!
Гордій. Вот тебе й порадошний разговор!
Степан. Не лізь! Коли не до тебе п'ють, то не кажи "здоров"!..
Охрім. А цитьте, либонь, щось гомонить.
Прислухаються.
Так і є! (Дивиться). Ондечки панич вертається з охоти!..
Текля (придивляється). Онде ж і титівський панич з ним, той, що, кажуть, сам собі їсти варе!
Охрім. Почеши ще язика на паничеві.
Текля. Ба ні ж! Гарні пани настали! Хоч би цей титівський панич: запряже сам конячину та й і їде селом, неначе той паламар, що у піст попідвіконню курей та поросят клянчить!
Гордій. Не может бить! Вот так воспитаніє!..
Текля. А я все ж таки скажу…
Степан. Про Оксану-таки?
Охрім. Таки стрижене, стрижене? Здається мені, що щось ти це недаром плещеш про других!
Степан. Та ну її к бісу! Ану заводь хто пісню!..
Гордій. Я вам спою по вашому вкусу.
Не с послєдніх бил прикащик,
Я спою об ньом расказ.
Бил вон послан за получкой дєнег,
Точно било єто враз.
(Говорить). А ви підхватуйте.
Єни його манять.
Єни його манять:
Пожалуйте, пожалуйте,
Пожалуйте, купець!..
Деякі парубки мугичуть. Гордій знову.
Вдруг іду я тротуваром,
Сидять красотки на крильце,
Точно вийшли січас із больниці,
Нєту краски на лице…
Oни його манять і т. д.
Всі пішли.
ЯВА 4
Борис Воронов, Владимир Петрович Горнов і Максим Фортуна; всі вони з рушницями і охотничими торбами.
Максим. Ну, паничу, як собі хочете, а вдруге вибачайте, щоб я вас повів на охоту. Шкода, тепер вже більш не піддурите мене!..
Борис. Це новина! Чим же ми вас піддурили?
Максим. Ще й питають! Ви ж таки розумні і вчені, мовляв, люди, то й розміркували б: що цілісінький день ви собі удвох балакаєте, а за вами слідком човгає щось таке, ніби теж скидається на людину, а ви його вважаєте ні за приший хвіст кобилі чи за німого?.. Бовкнете яке там слово до мене; коли б, мовляв, ви по-нашому, по-простому балакали, як перш було колись, то, може б, і я розумів там що п'яте хоч через десяте.
Борис. То хіба ви по-руськи не розумієте?..
Максим. Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?
Горнов. Вже й розсівся.
Борис. Я дуже ноги натомив.
Горнов. А що ви тоді, хоч трохи-таки шурупалі по-руськи?
Максим. Вам таки цікаво? Аякже. Велика, бачте, була б навука; "так точно", "не могу знать", "слушаю!", "чаво зволите?" — ото й по навуці.
Борис подає йому табак.
Та ви вже, будь ласка, самі мені, бо мої пальці, мовляв, не до того паперу зроблені. А яка чудова ніч, тихо-тихо, мовляв, як у вусі. Чи воно на дощ оце затихло, чи на вітер?
Горнов. А вам як здається?
Максим. Та хіба ж вас цьому не вчать?
Горнов. Не вчать.
Максим. Як то можна! Воно ж повинно стояти у тих книгах, що вчите.
Горнов. Не додивлявся.
Максим. І все ви шуткуєте. Дай, боже, мовляв, щуткувати, аби не плакати. Я сам скажу, що от наш писар, так той вгадує: чи година буде, чи негода, тілько на хвилину загляне у книжечку і зараз вгада.
Горнов. То ж книжечка вгадує, котра зветься календар.
Максим. Як ви кажете?
Горнов. Календар.
Максим. Ба ні, не календар, а сонник, бо він вам і сон вгада — як ув око вліпе.
Горнов. Баки людям забива.
Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і ружжо може замовить! Чи вірите, що раз як замовив мені оцю рушницю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Мусив вже йому постановить півкварти.
Горнов. І направив?
Максим. Ще й як направив!
Горнов. Майстер, значить, до усякого діла?
Максим. О, голова! Кажу вам, до усякого діла дотепний!
Горнов. Довго ще по селах отакі мудреці, як ваш писар, морочитимуть мирян.
Максим. Отже, ви не вірите?
Горнов. А звичайно, що не вірю.
Борис. Як тут чудово! Я б отак до самісінького світу просидів.
Горнов. Вигадай півтора людського! І що тут красотнього? Жаби квакають, від ставка мулом несе, під ногами вогко, аж джякотить, а нежитя такого тут здорового можна схопити.
Максим. Еге, що й тиждень, мовляв, не вичхається.
Горнов. А бісові комарі аж печуть.
Максим. А ви обкурюйте себе, отак навкруги пускайте дим, то та погань і не наблизиться, і втікатиме, як чорт від ладану.
Борис. Ти, Володя, не любиш поезії.