У свою підзорну трубу старий міг бачити не тільки дерева, не тільки розлоге листя бананів, а навіть стада мавп, великих птахів марабу та зграї папуг, що інколи злітали над лісом, як райдужна хмара. Скавінський добре знав такі ліси, бо після аварії на Амазонці сам кілька тижнів блукав у хащах. Знав, що під цим розкішним зеленим склепінням людині на кожному кроці загрожує смертельна небезпека. Там він ночами зблизька чув моторошне завивання мавп та ричання ягуарів, бачив величезних удавів, що звисали, як ліани, з дерев; знав сонні лісові озера, повні скатів та крокодилів. Знав, під яким ярмом живе людина в тих непрохідних пущах, де під гігантським листям, вдесятеро більшим за саму людину, рояться кровожерні москіти, живуть деревні п'явки та велетенські отруйні павуки. Скавінський сам усього цього зазнав, сам пережив, отож тим приємніше було йому тепер дивитись з високості на ці ліси, милуватись їхньою красою й почувати себе в безпеці. Маяк захищав його від усякого зла. Він лише інколи залишав його в неділю вранці. Тоді він одягав темно-синій формений мундир зі срібними гудзиками, чіпляв на груди всі свої хрести і з гордістю підіймав свою білу голову, коли, виходячи з костьолу, чув, як креоли перемовлялись між собою: "Порядна людина оцей наш доглядач маяка. І нашої віри, хоч і янкі". Після відправи він негайно повертався на острів, повертався радо, бо й досі не довіряв суходолу. В неділю він також читав іспанську газету, яку купував у місті, або нью-йоркський "Геральд", який брав у Фалконбріджа, і квапливо шукав у них відомостей з Європи. Бідне старе серце! На тій сторожовій вежі, на другій земній півкулі, воно ще билось для рідного краю... Часом також, коли човен, що привозив йому щодня харчі й воду, припливав до острівця, Скавінський сходив з вежі поговорити з стражником Джонсом. А далі він, мабуть, здичавів, бо перестав бувати в місті, читати газети й говорити про політику з Джонсом. Інколи цілі тижні ніхто не бачив його, і він нікого не бачив. Єдиною ознакою, що старик живий, було зникнення харчів, залишених на березі, і світло ліхтаря, що засвічувалось щовечора з такою точністю, з якою щоранку в тих краях сходило з води сонце. Видно, старий до всього збайдужів. Причиною була не ностальгія, а те, що навіть вона перетворилась на покірливість долі. Весь світ тепер зосередився для нього на цьому острівці. Він зжився з думкою, що вже не залишить маяка до смерті, і просто забув, що є ще щось поза ним. До того ж Скавінський став містиком. Його лагідні голубі очі набули якогось дитячого виразу й завжди були втуплені в далечінь. Перебуваючи завжди в самотності й бачачи перед собою тільки велич природи, старий почав втрачати почуття своєї окремішності і ніби зливався все більше з усім навколишнім. Він не замислювався над цим, тільки безтямно відчував, що небо, вода, його круча, маяк, і золоті піщані мілини, і наповнені вітром паруси, і чайки, підпливи та припливи — то якась велика єдність і гігантська єдина таємнича душа, і він сам є часткою цієї живої душі. Він потонув, поринув у півсон, забувся в цих думках і в обмеженні свого власного, відгородженого від світу існування, в цім напів'яву, напівсні знайшов велике заспокоєння, подібне до півсмерті.
III
Але ось настало пробудження.
Одного разу, коли човен привіз йому воду й харчі, Скавінський через годину спустився з маяка й побачив, що на березі лежить ще якийсь пакунок. На ньому видно було поштові марки Сполучених Штатів і виразно написане на товстій парусині його прізвище. Зацікавлений старий чоловік розрізав полотно й побачив книжки. Одну з них він взяв у руки, заглянув у неї й поклав назад, руки його сильно затремтіли. Він затулив рукою очі, наче не вірив їм, йому здалося, що то сон — книжка була польська. Що це мало означати?! Хто міг прислати йому книжки? В першу хвилину він, мабуть, забув, що ще на початку своєї служби на маяку прочитав у "Геральді" про заснування в Нью-Йорку Польського товариства і зараз же надіслав йому половину місячної платні, яку йому тут нікуди було дівати. Товариство віддячило йому за це книжками. Вони прийшли до нього звичайним способом, але в першу хвилину старий не міг цього збагнути. Польські книжки в Аспінвалі, на маяку, в його самотині — це було для нього щось незвичайне, нагадувало давні часи, здавалось чудом. Тепер йому, як тим матросам серед ночі, привиділося, що хтось назвав його на ймення безмежно дорогим, але давно забутим голосом. Він посидів якийсь час з заплющеними очима і був майже певний, що, як розплющить їх, сон зникне. Але ні! Перед ним так само лежав розрізаний і освітлений полуденним сонцем пакунок, а на ньому вже розгорнена книжка. Коли старий знову простягнув по неї руку, він почув, як б'ється його серце. Подивився: то були вірші. Вгорі стояла надрукована великими літерами назва, а під нею прізвище автора. Воно не було незнайоме Скавінському; він знав, що воно належить великому поетові, твори якого він читав у тридцятих роках в Парижі. Потім, воюючи в Алжирі та в Іспанії, він чув про все зростаючу славу великого співця, але так звик до рушниці, що книжок і в руки не брав. В 1849 році він виїхав до Америки і в своєму бурлацькому житті майже не зустрічався з поляками й не бачив жодної польської книжки. Тим з більшою цікавістю і хвилюванням він перегорнув титульну сторінку. І йому здалося, що на його самотній скелі починає діятись щось урочисте. Навколо стояла непорушна тиша. Годинник в Аспінвалі продзвонив п'ять годин. На ясному небі не було жодної хмаринки, лише кілька чайок купалося в безмежній блакиті. Океан, здавалося, дрімав. При березі хвилі тихо хлюпотіли, м'яко розпливаючись по піску. А далі сміялись білі будинки Аспінваля серед розкішних пальм. Навколо було тихо, урочисто й велично. Раптом серед цієї тиші залунав тремтячий голос старого, що читав уголос, аби краще зрозуміти:
О Литво, краю мій! Ти на здоров'я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, Хто втратив раз тебе. Як видиво живе, Тебе малюю я, бо туга серце рве.
Скавінському перехопило дух. Літери заскакали перед очима. В грудях щось урвалось і здіймалось, як хвиля, вище й вище, тамуючи голос, стискаючи за горло.