Останні фрази Кошута викрикував. Я згадав, що він недочуває.
— Ти бачиш, що робиться! — вигукнув старий. Я кивнув.
Мов не вірячи собі, він смикнув себе за вус. Я ще раз кивнув.
Того року зима прийшла в гори рано. Я вільніше дихнув після мокрої плюгавиці і хвищавищ. Старий зрадів і щотижня різав курку.
— В село заходять вепри, Ксеню, — сказав він, кладучи на скриню тайстру. — Курей вже нема. Тепер твій клопіт. І чого мовчиш? Говори. Ми з Данилкою бесідуємо на мигах. — У куточках його губ мигнула сумна посмішка. — Геть знахабніли дики, — докинув трохи згодом. — Нема дивниці, коли забіжить вовк до села.
Я почистив карабін, розібрав гвинтівку.
— Поїж, поки тепле. — ІОр покрутив у глечику ложкою. — Де то чувано, щоб дики заходили в село!
"Хіба це село?" — подумав я, присунувши до себе глечик.
— Може, скажеш, що це не село? — Наче вгадавши мою думку, Юр підстрибнув від обурення. Він не спускав з мене ока, та, не дочекавшись відповіді, допоміг чистити деталі. — А в кого справніша зброя — в росіян чи у австріяків? Ну чого ти мовчиш, як чіп?
— Підемо разом на вепра, — мовив я.
— Підемо разом на вепра? — попросився глухий ватаг.
— Завтра.
— Завтра?
— На снігопад не збирається, — показав я на вікно.
А за вікном бухало полум'я. Горіла Третякова хата. Навколо сновигали вершники і піші, на дошках біля студ-ниці розпаковували клунки, розставляли пляшки і якусь живність. Хата горіла майже без диму. Лиш іскри, вистрілюючи вгору, описували в повітрі курні, підзолочені емуги. На розсохах біля згарища смажилася настромлена на кіл туша оленя.
— Пани з полювання вертаються, — сказав Кошута.
— Собаки!
— Хату запалили. Забава! — Кошута одійшов од вікна.
— Собаки.
Після трапези п'яний печеніг кинув крізь вікно тліючу головешку до нової, ще не зчорнілої хати Василя Чигрина. З вікна довго плив тонкий шлейф диму, потому оселя враз спалахнула і довкіл, швидко розширюючись, паруючою раною затемніла з-під снігу земля.
Третяків осідок дотлівав. П яно ковзаючи в снігу, мисливці зводили до студниці коней. Було їх чоловік десять. Може, в інші часи я не став би їх лічити. Але цього разу мовчання не було зрадою. Я не зраджував.
У наступні дні Кошута більше не згадував про полювання. Тепер і він цілими днями мовчав.
Я хутко видужував. Це ватага немовби не радувало. Він на очах немічнів. Я готував їжу на двох і мусив його вмовляти, щоб він узяв до рота страви.
— Все спалять, — сказав я. — Чого від них чекати?
У відповідь Кошута свердлив мене недобрим поглядом, але не заперечував. Якось він приплівся з дивною розгубленістю на обличчі.
— Піду, Ксеню. Я — попрощатися.
— Куди?
— Пора, йду додому, — мовив він, враз звеселівши.
— До Данилки? — спитав я, думаючи, що він втратив останню надію і йому важко дивитися, як доруйновують село.
— Додому пора,— відказав він, натягаючи на вуха кре-саню.— В гостях добре, а дома ліпше. Додому, додому, додому. Щасливо тобі! — Очі його дико спалахнули, поміж зморшками розбіглися судороги. На мить від немовби знову прийшов до тями. — Ти звідси не рушиш,— сказав він більше ствердно, ніж запитуючи.— Бувай здоровий. Забери сушеню і картоплю.
— Сядьте, стариня, перед дорогою, — взяв я його за руки.
— Не хитруй, — вивернувся він. — Додому... Закинувши на плечі карабін, я провів його за Розлуч.
Він на хвильку заховав у мене на грудях обличчя і задріботів геть.
Перші дні без Кошути я промучився. Я чекав, що він вернеться, потому з якогось дива чекав Данилку. Далі замість малої сподіванки приходила менша й менша, поки не стало нічого.
Придалися Гориневі секрети. Застреливши на приманку зайця, я мотуззям з'єднав карабін і гвинтівку, змайстрував самопальний капкан. Ще не дійшов додому, як пролунали постріли. Від приманки в хащі вів кривавий слід. Через годину я вийшов до провалля, на дні якого з землі видобувався буркач, що далі омивав потоком мій осідок. Упавши з десятиметрової висоти, вепр лежав серед поточний. Я випустив з нього нутрощі і, зачепивши колючкою зв'язані ноги, дотяг до обійстя.
Порався усю ніч. Коли засірів досвіток, здивувався, що не відчуваю втоми. Відтак дні заповнилися дрібними клопотами. Якось я заглянув у дзеркальце — і не злякався. На щоках ще темніли продовгасті впадини, але вони ховалися під заростом. Мені не сподобалися очі: погляд залишився нерухомий і холодний. Дихнувши повними грудьми, я ривками випускав повітря: мене не поколювало.
— Гірське повітря, — мовив підбадьорливо. — Не треба ні дієти, ні італійських курортів.
Складалося на ранню весну. Набух Черемош, ночами непомітно зіпріли сніги, в небі защебетав жайворонок. Хати обросли бузиною, вулички завалило наносами, во-риння довкола осідків пірнуло в піняву шувари. Моє обійстя засмоктали лопухи і здичавілий бузок. Я дозволив природі розпоряджатися на її розсуд і смак, лиш очищав стежку до потоку. Зосталося кілька десятків картоплин. Я почетвертував їх і засадив грядку на схилі, далі від хати.
До села ніхто не навідувався. Аж наприкінці червня прогнали в полонину отари. Пастухи гарцювали на баских конях з рушницями, але — ні смолоскипів, ні трембіт. Крамола!.. То були панські батраки. Перемовлялися по-румунському і на овець покрикували теж по-румунському, хоч це були одномовні, сумирні гуцульські овечки, реквізовані в людей.
Минуло літо. На початку осені ті ж самі пастухи верталися з полонини, і мене здивувало, що вони розмовляли між собою уривчастою, на гуцульський лад, рідною мовою. Крадучись бур'янами, я провів їх за село. Один з пастухів прочитав ще не вилинялий напис на табличці біля Кошутиного осідку і попередив товаришів:
— Ану, хлопці, обережно! Що заробили за літо — піде з Богом.
— Пустка ж.
— Не хочу платити штраф.
І перейшли на румунську мову.
Я дибав додому, ні про що не думаючи, ніби й мені загрожував штраф. І не смів вийти на дорогу, вертався хрусткими мокрими бур'янами. Стемніло. Зійшов обведений райдужним колом, схожий на зіницю, місяць. Мені здалося, що він почуває себе негаразд над цими онімілими від жаху горами.