— За ватага!
— За полонину!
Мить затримавши посоловілі очі на Юровому обличчі, перехилили чарки.
— Підемо? — спитав я Дружану.
Вона кивнула, і ми подалися. Під ногами похрускувала ожеледь. Розпливлася лагідна зоряна нічка, зі смерек трусив пухнастий іній.
А вночі звіялася буря, нашуміла мені тривожних снів. Я спав скоцюрбившись, ніби пересидів до ранку пасажиром на чужій палубі, стомлений штормом. Коли засіріли вікна, босоніж, прихопивши одяг та карабін, вийшов до сіней. У темряві мною оволодів невимовний жаль. Осідлав кобилу, виїхав з осідку, мов утікач. Небо плавними лініями черкали мирні у вранішньому серпанку верхи. Вибравшись на плай, пустив уздечку. Кобила фиркнула ніздрями, наче дякуючи за довір'я, і пружною ступою потягла на узвишшя.
Минуло з півгодини. Ряди гір освітило сонце, на сніг упали довгі сині тіні від перелісків. Довкруж панувала тиша. Вдалині маячив чубатий Максимець — мов віл, розбігшись, настромив на роги копицю сіна.
З горба кобила рушила видрібцем, шматуючи блискучі скалки зашкарублого снігу. Сковзаючи додолу, скалки подзенькували дрібними дзвіночками, чиргинькали, як пили на морозі. Мені згадалися хлопчачі мандрівки в гори. Ми незгідливо жили з Кошутиним Іваном. Переманивши від мене півзграї хлопців, Іван задерикувато співав завше одної, не до ситуації журної пісеньки:
Ой тужу я, тужу, як вечір, так рано, На моїм серденьку веселості мало. Веселість, веселість, куди ж ти ся діла? На журовім мості, на билині сіла.
В Івана пробивався зворушливий заливчастий тенорок, що пасував до вічно замріяних верховин. Коли хлопці не покидали мене, Іван, сердито утинаючи мелодію, згірдли-во викрикував:
А чоботи... до роботи... ходаки до танцю... До капусти... солонини... а до каші смальцю
Я не вмів співати, і виручали товариші:
Ой продала баба вівці Та й купила бинду дівці. Бинда ясна, дівка красна, Нема зубів, лише ясна.
У словах не було й натяку на якусь Іванову ваду, та він білів од злості і вмовкав.
— Господи! — вихопилося в мене. — Нащо всі ці дурниці, коли людину мають убити? Нащо їй перед цим добро чи зло, коли їй не заповісти нікому ні розуму, ні сподіванки?
І так од війни до війни, чекаючи насильницької смерті, живуть люди. Племена і народи. Чекаючи війни, живуть жорстоко, ганебно і дико. Коли війна — людське щастя на землі неможливе. Навіть примітивне гірняцьке, де не звикати до пісного черствого хліба і пішої дороги в сотні верст заради куцої надії.
На вулиці товпилися заплакані жінки. Я їхав від гурту до гурту, вітався. Мені не відповідали, і я подумав, що заслужив неслави за те, що вчора напоїв хлопців, — може, котрийсь голову скрутив у потоці. Та в одному гурті стояла, теж заплакана, моя жінка, і я стрибнув з сідла.
— Ксеню!..
Я весь спітнів від тривожного чекання.
— Забрали худобу, Ксеню. Налетіли, як орда, загнали коней, корів, овець...
— А чоловіки де?
— В узворах. Онде вертається Крицяк з Мариничем.
— Чого стали? — крикнув я, аж виляски пішли між горами.
Крицяк попростував на осідок. Я стрибнув у сідло, погнався за ним.
— А що робити? — хрипко спитав Данило, ховаючись за вориння.
— Курей продавати! — загорланив я. — Де карабін? Крицяк зблід і заперечливо мотнув головою.
— З мене досить, Супоро. — Губи його затремтіли.
— Підеш, сучий сину! Підеш, бо уб'ю! Побачивши перед носом дуло карабіна, Крицяк упав
навколішки.
— На ноги, блазню!
Раптом околицю різонув Оленин вереск. Заливаючись слізьми, молодиця припала до мого стегна, залементувала:
— Ксеню, даруй йому! Ксеню, діти!..
Я шарпнув уздечку. Кобила крутнулась на місці, і я таки сягнув Крицяка прикладом.
— За рушницею, хирляку!
Раз по раз озираючись, Данило чкурнув на осідок до Кошута.
— Під землею знайду, коли не вернешся! — пригрозив я. — А ти чого вирячився? — гримнув на Мариничевого Миколу. — Де дробовик?
— Марш по зброю!
— Боже! — зойкнула Олена, упавши грудьми на заво-рітницю. — Порадь що-небудь, Боженьку!
З осідку видибав Юр Кошута. Очі позападалися глибоко в орбіти і дивилися незрячим поглядом.
— Що ти намислив, сину? — запитав зчужілим апостольським голосом.
— Одіб'ю товар, стариня. Одіб'ю або вернуся без голови.
Ватаг видивився, ніби побачив перед собою божевільного.
Я чвалом рушив до церкви, вдарив у дзвони. На вулицю почали виходити чоловіки. Верешко похнюплено волік за ремінь утятий манліхер.
— Збирай, Сергію, погоню.
— А ти?
— Я їх перестріну.
Я проїхав зо п'ять кілометрів і, пустивши коняку в узвір, рушив через верхи пішки. Невдовзі побачив череду. Худоба посувалась поволі, розтягнувшись на добрі гони. Ззаду і спереду їхали вершники. З годину довелося йти хребтом, відтак повернув на захід і пересік ліс. Внизу, стиснене білими рубцями криги, блиснуло плесо Черемошу. Солдати повинні були ось-ось показатися з-за кручі. Я спустився на скелю над дорогою і висипав з патронташів набої у ямку в снігу.
— Звідси вам не вибратися!..
їх було п'ятеро. Ще п'ять їхало позад череди. Я вистрілив у повітря і потряс над собою карабіном. Солдати заметушилися, та меланхолійні гуцульські воли наперли на коней і потиснули їх до скелі.
— Кидай зброю! — гукнув я.
Через тупіт копит не почув пострілів. Куля дзенькнула над вухом і колупнула стовбур смереки.
— Ось як ви забалакали! — Я прицілився.— Прости, Господи...
Один з п'ятірки, широко змахнувши руками, полетів з коня у Черемош. Солдати вдарили залпом. Нудним квилінням зацівкали кулі. Я стояв на весь зріст і ще раз запропонував мирну розмову. Мені відповіли новим залпом. Хтось із них викрикував слова команди, і ці слова означали: "Пограбуй, убий, поглумись!" У мене зціпилися зуби, руки і очі робили своє діло без участі свідомості. Я стояв на скелі, як п'яний, дивлячись, як воли, розділившись на два ручаї, минають постріляних солдатів. Далі череда лавиною накотилася на тіла.
Отямившись, я збіг на дорогу, половив солдатських коней і повернув їх головами до скелі. Воли понуро замахали рогами і теж почали шикуватися в ряд упоперек дороги. Я крок за кроком одводив коней, воли вслід за ними переступали боком, мовби виконували дивовижний танок.