Потому Дружана вийшла на скид, і ми, щокроку цілуючись, рушили до ватагового куреня. Кошута нас виглядав. Я завважив, як він, протерши скельця окулярів, злодійкувато шмигнув за ріжок і, зібравшися з духом, вийшов назустріч величавий, як єпископ.
— Щасти вам Господи! — сказав урочисто.
—Дай Боже щастя! — відповіли ми з Дружаною, і Дружана поцілувала старому руку.
Ватаг аж спітнів од задоволення. Чмокнув Дружану в щоку і запросив нас до куреня. Очі його потепліли й затуманилися. Він поставив на стіл пляшку вина, вийняв з потаємного схову в чересі персні.
— Живіть, діти, в злагоді. Любіться. — Торкнувся перснів устами, настромив Дружа ні на палець. — Хай вам Бог пошле багато синів, Ксеню. — Перстень придався мені лиш на мізинець.
Вино ми пили з витворного старосвітського кухля. Опісля Юр дбайливо загорнув його в хустку й поклав до тайстри. За переказами, це дарунок від Довоуша; Кошути були першими поселенцями в Розлучі, якось завітавши на цей бік Черемошу, ватажок опришків на знак вдячності за гостинність залишив господарям срібний кухоль.
— Чия ж ти будеш, дівчино? — звернувся Кошута до Дружани.
— Дочка Миколи Стадника з Красного Долу.
— її батько розповідав, що ви колись товаришували, — додав я.
— То гарний чоловік. Ви підшукалися, діти, ніби помислено. За старожитнім звичаєм треба розіграти сцену, як молодий вирушає в діл по наречену...
— Дозвольте без церемоній, — попрохав я. Кошута завагався, та мене виручив Василь Чигрин,
який саме вернувся з бесагами дарунків. Вибачившись перед Дружаною, викликав нас з ватагом надвір.
— Новини, стариня. Австріяки відступають у Румунію. Через тиждень у горах будуть росіяни.
— Новий цезар — по-новому штани латай... Якось-то буде. Мовчіть, братці. Маємо свято. Справимо весілля, як би це сказати: між фронтами.
— Австріяки грабують.
— Іди, — махнув на Василя Кошута.— Не треба про це, кат бери! Ну, чого дивишся?
— Краснодільський ватаг зігнав товар на шлях — все завернули в Румунію.
— Куца година! — Кошута почухав потилицю. — І дав я вам землю, над якою ви не трудились, і міста, яких ви не будували, і ви живете в них; з виноградних садів, котрих ви не садили, ви їсте плоди...
Він запалив люльку, побагровів, одкашлюючись, і мовчки махнув кулаком, мовляв, геть з очей, вражі сини.
Під куренем хлопці накрили столи обрусами, розставили довбані миски з закусками, пляшки з горілкою. Чигрин настроїв скрипку, Верешко продув сопілку, Федора з Данил кою принесли хтозна-коли й де випечений медівник, утиканий глицею і борівками. Ватага, окрім Василя Чигрина, жадна була повеселитися. Нагода дозволяла кинути сороміцький жарт, зблизька зазирнути молодій у вічі, випощено зітхаючи, лапнути за кругле плече молодицю.
Юр виніс цимбали. Розсілися на ослонах, умовкли, замислені. Чигрин задумливо водив смичком по землі. Раптом смичок блискавкою упав на струни і, ні на тисячну секунди не відставши, мелодію підхопили цимбали і сопілка.
Ой коби ж я за тим була, за ким я гадаю, Принесла би сім раз води з тихого Дунаю. Он коби ж я за тим була, про коіх> я мислю, Принесла би сім раз води аж із Перемишлю.
То Олекса Третяк підладився до музик тріпотливим тенорком, закотивши од захвату в терні мочені очища.
— Ой-га!
— У-ха-ха!
Мацнули постоли землю, пішли колом. У дрібному не-заборонному гуцульському танку, пристосованому до спадистих майданчиків і розрідженого повітря, забулися, сп'янівши од насолоди, і не стало дезертирів, не стало удів. Кошута ходив по колу з пляшкою і чаркою, вгощаючи весільних гостей. Невзабарі в декого почали віроломно підгинатися ноги, та ми до безтями дріботіли гуцулоч-ку, й здавалося, їй не буде кінця. Дружана поглипувала на мене сяючими очима, і я займався їх сяйвом. Вона смикала мене за руку, прискорюючи танок, ніби прагнула розтанути в русі.
Береш ко вихопив од Чигрина скрипку, заграв приспівуючи:
Ой ти, хлопче, ненароком Коло мене трешся боком, Коли любиш, люби дуже, Як не любиш, не жартуй же!
Хлопці, мов тріпотливі жайвори, повисли над землею.
— Ой-га! — гукнув Чигрин, потрясаючи темними закрутками кучерів.
Як би ми ся не любили, Коли собі близько, Нам ворота легко ходять, Перелази низько...
Молодиці розпашілися, порозпатлувалися, як жагучі відьми, бликали, звискуючи, налитими пружними стегнами. Верешко перекинув мені скрипку, сам ухопив за руку Др>окану, приспівуючи, шукав на льоту губами її щоку.
Хотів циган царем бути, Бо у царя сала жмути, В салі спав би й одягався, Стелив ліжко, накривався.
, Ллє жінка знакомита:
Затикана пір'ям свита, На дві ноги налягає 1 горба на плечах має.
Ой скрипочка із липочки, А струни з барвінку, Візьміть, хлопці, царське сало, Не забудьте й жінку.
Таки добравши моменту, Верешко чмокнув Дружану в скроню. Заскочена зненацька, вона стурбовано позирнула на мене, тоді перейняла за руку Чигрина, а Верешко викотився з кола.
Ой рубаю та рубаю, Сокири не маю, Чужу жінку обнімаю, Своєї не маю...—
гудів Верешко, вмостившись на ослоні. Йому відповіла задіта за живе Федора:
Закувала зозуленька Та й сіла на плотик, Поцілуй ня, милий, в личко, А я тебе в ротик.
Я вивів Дружану з вінка танцюристів, і ми рушили до куреня. Услід нам хлопці забасили:
Пропили ми молодицю За паленку-сливовицю, Ні паленки-сливовиці, Ні красної молодиці.
Ставши біля вікна, Дружана дивилася в позолочену осіннім сонцем полонину. Я пригорнув її.
— Дружко...
— Що, Ксеню?
— Я весь час бачу наш осідок у Розлучі. Хочеться простягнути руку, щоб відчинити перед тобою двері.
Вона притулилася щокою до моїх грудей. За стіною глухо й поквапливо, мов прагнучи швидше звільнити душу, перемовлялася з цимбалами сопілка. Нараз в Дружани-них очах заблищали сльози.
— Я подумала про батька...
— Ми не забудемо його. — Я налив у чарки вина. — Ви обоє мої...
Вона жалісно усміхнулась, витерла сльози, з тою, ще не згаслою, жалісною усмішкою, але вже з несподіваною лукавинкою в очах простягнула мені чарку.