— Надщерблене життя, бачиться. Подейкують, що війна розгорілася через шпигунів. — Ватаг підняв руку, мов кличучи до уваги. — Der Spitzel...1 Але хто їм гроші дає? Англійська королева. Вона щотридцять років складає розпорядок, де витруїти цісарську родину, кого з ким посварити. Вам моє слово, що цар має силу проти кайзера і цісаря. Але, коли цар братиме верх, у Росії почнуться бунти, як у війну з японами. А якби брали гору цісар чи кайзер, то ті шпигуни підохотять їх народи до революції. Це така мста бабська: хоч ви й мужі, а не дам схопити Бога за бороду! Перехитрую всіх, не посмієтеся з мене.
— Ото бестія! — з удаваним захватом поцмокували пастухи. — Може, вона — усім козак?
— І в кожному краї має шпигунів?
— Атож, — цілком серйозно мовив ватаг. — Ся баба має підступ до всіх корон. Задер якийсь владика носа — вона йому через шпітцеля донос: так і так, проти тебе змовилися твої міністри. Владика міністрів — на шибеницю, генералів — у монастир, маршалів — до катуші, офіцерів — на власний хліб. І всім по сім, а йому вісім: доки підбере нову команду, королева гріється на сонечку і страху не має.
— Мати таку жінку!
— їй-бо, ліпше постити. Я побоявся б...
— А до іншого владики,— ворушачи ніздрями, осміхнувся ватаг, — підішле гарну любаску. Тут уже не втям куєш, хто на троні...
— Де кермо.
— Хто кого й за що тримає...
— Хто за що лапає...
Ватага реготала. Хлопці підсипали солоних жартів, поки під вікнами не задудоніли Дружа нині кроки. Тоді ватаг нагукав:
— Ша, пусті діти! Упали в гаразд, як муха в сметану. Ось нам винця принесли. — Він наповнив поставець чистою мов сльоза сливовицею. — То, друже, — мовив до мене, — аби знав: сулія в землі закопана з того літа, як жінка привела Дружану. Донька моя — полонинська. Сам же прийняв дитя, накупив вина, але замість хрестин Бог заповів похорони. Жінку поховав, а вино з поминок поклав на схова та й узяв за звичай щоліта робити запас. Аби ми здоровенькі були! Куштуйте вісімнадцятилітнього. Не матимеш за що спом'янути Миколу Стадника — згадай за вино.
Поставець пішов колом. Пастухи блаженно мружилися і зблискували синюватими білками, вмить хмеліючи. Я поглянув на Дружану. Вона всміхнулася. Мені здалося, що Стадник перехопив наші погляди, стривожився. Хоч я і перестав дивитися на доньку, він наливав собі все менше й менше.
Сергіївського ватага мали ховати вранці наступного дня. Стадник на хвильку вийшов побалакати з посланцем від сергіївської стаї. Вернувшись, замислено пахкав люлькою, набираючись настрою.
— Життя, — мовив нарешті, — загадка. Ніколи не знаєш, що й де тебе здибає. Петрові Джуряку Бог не дав сприту. Чоловік з року до року відкладав надію на удачу... Отак сам себе обмуруєш сподіванками, сам себе унево-лиш, та й не дихнеш вільно до краю віку. Життя, брате-квіте! Розбоєм будують, будуючи — руйнують, а людина в тому неладі — як торкливий кролик.
Старий недбало озирнувся довкруж і зовсім спохмурнів. Один раз Дружана запитливо глипнула на мене, мов питаючи, що трапилося. Ватаг це знову завважив і розгублено потупився.
Я подякував за гостинність, з усіма почоломкався. Стадник покликав з сіней Дружану.
— Проведи гостя, — сказав він, не підводячи голови.— За звичаєм...
Відчужено сидів на тапчанчику і, здавалося, чекав, що відповість донька, але натомість тихо шморгнули на долівці Дружанині постоли і скрипнули двері. До сідла на її коні був приторочений клунок. Ми мовчали. Вона їхала по ліву руку від мене, клунок був приторочений з лівого боку. Я дивився, як за багряні покоси насіпаних вітрами хмар ховається сонце. Дружана сиділа на коні насторожено, мов наслухаючи. Здавалося, мовлю слово — і рвоне з бескида. коні ступали в ногу, високо, мов на цирковій арені, піднявши голови.
На заході клинистими масами влягалися хмари. Туди ж стрімко линуло сіре забуте пасмо, поступово жевріло, шматок, опікшись, відхлинув і розсіявся, а решта, спалахнувши, опустилася донизу й стемніла на тлі пралісів.
Дружана смикнула уздечки. Я внутрішньо стрепенувся і стиснув кобилу острогами. Поїхали розмашистою ступою, піднялися на узвишшя. Солодко пахло надтлілим снігом, млосно підповзав між течери короткий осінній вечір, наспівував безконечної коломийки буркач під горою. Усе навколо збивалося на поривистий темп, озивалося стримуваними стогонами.
— Пора вертатися, — зупинила коня Дружана.
Я оглянувся на краснодільські курені, що рожевими квадратиками підпирали синь кряжа. З видолинків до куренів підпливав туман. Ось вони сколихнулися, як безвладні бруски на скреслій річці, і зникли.
— То приїдете на вечорниці? — Дружана подала на прощання руку, всміхнулася, та очі стали враз глибокими, наповнилися тугою.
Я не видускав її руки.
— До побачення, — невпевнено повторила вона, ворухнувши бровами, наче вирішивши про себе: "Що ж, видно, інакше не можна".
— Будь мені за жінку, — сказав я одним духом несподівано для себе.
Вона примружилася і подалася назад.
— Я тебе не відпущу,— сказав я ніби крізь сон, не чуючи власного голосу.
— А батько? — пошепки спитала Дружана і журно похилила голову.
— Я знаю, як це робиться, — я зістрибнув з конячини й допоміг Дружані. — Ходи...
Вона оперлася мені на плече, легко сковзнула додолу.
— Назбираємо квітів, — став я навколішки в траві, — сплетемо два вінки...
Вона вклякнула поруч, прогнувшись станом, поправила зачіску і зірвала квітку легким бентежним рухом, який сказав мені: Віднині ти не сирота".
"Я тебе люблю, — сказав я подумки. — Я тебе люблю і люблю всіх людей, весь світ".
Хвилин через десять вінки були готові. Я пов'язав ними шию Дружаниного коня. Дружана стояла мовби в забутті, машинально вискубувала голубі пелюстки з квітки. З корінчика впало жовте кружальце зав'язі. Допитливо позирнувши на мене, Дружана всміхнулася і відторочила клунок від сідла.