— Піду...
Одарій розбудив мене вдосвіта, ми разом вибралися на верхи. Гріло сонце, отара вкрила царину й майже не рухалась. Ми лежали в траві. Вона теж була немов десь поруч. Я нашіптував їй: "Ти мене зупинила, і далі без тебе я не маю дороги. Ти тепер до когось усміхаєшся, зиркаєш веселим поглядом на гребінь Томнатику... Які в тебе веселі очі! Ти мило всміхаєшся... І не думаєш, що звела мене в безвість між лупаки, я вже світу не бачу. А може, думаєш? Тоді ти жорстока. Ти повинна б знати, що я вимучений. Я перший пішов назустріч, тобі лишалося тільки відповісти... Чи ти затужиш, коли твоє серце подасть звістку, що я тебе кохаю? І пошкодуєш, що втекла? У тобі — моє сонце. Я його так довго визирав, що ти ним наповнилася. Коли ти примусиш мене чекати, то згориш. Як тебе зовуть? Будь моїм другом. Я тебе захищу, переберу на себе всі клопоти, що їх традиція приписує жінці. Ти будеш зі мною як за плечима гори, бо я не дам тебе скривдити, я піду на все заради тебе, бо не раз важив життям, не знаючи заради чого. Я не смію захопити тебе силоміць, ти знаєш... Ще рік тому я забрав би тебе, але я пізнав, що таке принука. Будь моєю з доброї волі. Усміхнися. Ми, гуцули, мовчуни, бо видимо тільки гори і доли, щастя і смерть. Ми не любимо солодких слів... То я тебе просто візьму за руку, а ти лиш усміхнися..."
— Газети пишуть... — почав Одарій.
— На лиха ти їх привіз!
Одарій ліг упівоберта й осміхнувся.
— Я вчора стрів надзвичайно гарну дівчину,— сказав я.
— Я люоив колись одну... — співчутливо, наче знаючи про мою пригоду, мовив Одарій. — Вона вмерла. Була заручена з моїм старшим братом, але він упадав за іншими, і я його ненавидів. Коли вмерла, ми обидва плакали.
— Усе в ній радісне... Настроєне... Все ніби придзво-нює дивовижній вроді...
— Я це знаю.
— Підступив — вона за ножа. Всі стаї перетрясу, а розшукаю. Перед тим мене щось гнітило і роздвоювало. Видно, передчуття.
Томнатик заволокли хмари. Коса шиба дощу наближалася до Яровиці. З узвору шмальнув вітрисько, обдув холодом.
— Наші збираються зимувати в полонині, — сказав Одарій, дивлячись на перегони темних, мокрих стягів між схилами.
— Юр вагається.
— Ти підеш у діл?
— Не знаю.
— Приставай до нас. Може, її знайдеш... Ополудні мене змінив Сергій Верешко. Я відпровадив
Одарія до вигодської стаї. Повертався пізно ввечері. Полив дощ. Кобила ступала сторожко, минаючи зсувища. Я цілковито поклався на її інстинкт. Минуло години зо дві, і я занепокоївся: давно вже мав бути перевал. У темені не зблиснув жоден вогник. Кобила зупинилась і розгублено затупала копитами. Я повернув лице до вітру і вчув плюскіт потоку.
— Чого тремтиш? — поплескав я кобилу по морді.— Не переживай, дочекаємося ранку. Куди нам поспішати?
Укрившись сардаком, я добув з порохівниці губку і кресало, запалив люльку.
"Може, вистрілити? Може, хто одзоветься?.."
Справді: після пострілу в чорній безвісті забрехали собаки і ніби вдарило градом по ґонтах. Шум тривав хви-лину-півтори и разом з гавканням закотився за якийсь заслін. Мить тиші, відтак тупіт копит.
"Комусь наполохав отару".
Пустив кобилу назад по сліду. Нараз причувся плач.
— Хто тут?
— Ой, допоможіть... — розпачливий жіночий голос. Я смикнув уздечки й рушив поперед кобили, обережно спускаючись в узвір.
— Де ви?
— На загорожу хлинула вода, — озвалася жінка десь поруч. — Втекли вівці. Я ледве наздогнала, втихомирила, а тут хтось вистрілив...
— Заспокойтесь! Собаки завернуть отару.
— На стаї курінь згребло. Цього літа нещастя за нещастям.
— Де ми?
— Хіба я знаю!
— Вибачте, я збився з дороги. Це я вистрілив...— Я зняв з себе сардак. — Вкрийтеся... Вночі отара далеко не відбіжить.
З узвору з кожним поривом вітру вдаряла колюча сирість. Долинув клекіт буркача. Я розсідлав коней і взяв жінку за холодну, мокру руку.
— Вмощуйтеся на сідлі, а сардаком поділимось. Ви часом не з Вигоди?
— Ні... Таке й не присниться, — прошепотіла жінка. Вона ледве стримувала дрож між зубами.
Широкий, на збірці, гуцульський сардак захистив нас од вітру і дощу. Жінка викручувала воду з кіс. Я запалив люльку.
— Перед Спасом грім влучив у гурт овець... Звалилась у прірву підвода з бринзою... Сьогодні нові збитки.
— Ви звідки?
— З Красного Долу. Мій батько — ватаг.
За північ дощ угамувався. Мені стерпла рука — я підтримував нею полу сардака на плечі незнайомки. Я випростав руку. Жінка ворухнулась.
— Ви чули гавкання?
— Ні. Я задрімала.
— Як вас звати?
— Дружана.
Я не міг не посміхнутися. Коли зла пригода звела мене з тою дівчиною, яку стрів на Спаса, то це щаслива пригода, і таке може трапитися тільки на просякнутому чеканням відлюдді — на Гуцульщині.
— Здається, я зустрічав вас...
— Ні.
— Так, я зустрів вас на Спаса і, здається, налякав. Ну от і позавчора налякав, і сьогодні..:
Вона не відповіла. Я подумав, що таке давно вже не трапляється.
Перед досвітком мокрий сардак прихопив морозець. Ми тулилися одне до одного, щоб зігрітись. Тулилися й коні, мерзлякувато пофиркуючи, переступаючи з ноги на ногу.
Стало сіріти.
— Але ж це ти! — сказав пошепки, легко пригортаючи її до себе. — Я передчував, що знайду тебе.
Вона вивільнилася з моїх несміливих обіймів. Звівшись, я розглянувся на всі боки. Нас підковою огинав яр, на дні якого нуртувала каламутна річка. Дружинині вівці мирно поскубували траву на схилі, зокола походжали собаки. Це, звичайно, мені не могло приснитися. Але таке вже мусило колись бути й мусило повторитися.
— То це ви чи не ви? — спитав я, готовий поцілувати небо і землю.
Дружана збігла до річки, вмилася й вернулась свіжа, наче не було безсонної ночі. В неї були каштанові, як у справжньої гуцулки, коси (цього я не завважив першого разу, та міг би и здогадатися).
— Дружано!
— Онде наша стая. — Вона мрійливо дивилась у серпанкову далину. — Взимі приходьте до Красного Долу на вечорниці.