— Ато над'їде? Тепер це — нічийна земля, забута світом країна.
— Я переніс би чоловічий курінь за горби, — провадив своє Данило. — Жінкам що?! Могли б лишитися й тут, при дорозі.
— Скажіть ватагові. Я на полонині нерозпорядник.
— Старий у цьому нічого не петрає,— фальцетом спис-кнув Данило. — Йому нема чого боятися, кому він потрібний?
— Не лийте в криницю, — осміхнувся я, — вона повна. Крицяк потемнів з лиця. Я прочитав у його очах: "З
ким базікаєш? Вийшов з-під опіки, я тобі непотрібний? Помиляєшся, парубче. Я вивів тебе в люди, і ти без мене не проживеш". — "Я тебе ненавиджу, покровителю, — відповів я йому очима. — Я виріс зі своєї недолугості.
Вийшов із залежності. І я не вигадав себе в "героїчній історії*". Я більше не раб. Може, зводжу собі фортецю з помилок, але я вільний. Жери мене своїми закислими очима, я тебе зневажаю".
— Звичайно, моє діло маленьке. Я приїхав ненадовго. Він розстелив перед собою хустину і висипав з тайст-
ри зо два десятки вощаних фігурок. Я став з цікавістю розглядати той дивний доробок. Одна фігурка показувала язика, друга дивилася виряченими від жаху очима, третя всміхалася гидкою старечою посмішкою... Вони немовби відповідали світові тими самими словами, якими він розмовляв з ними, і це мене збентежило, я в одну мить багато чого простив Крицякові. Чим довше я вдивлявся у його обличчя, тим більше відчував тривогу. Щось чуже і камінне торкнулося його лиця.
Він зосереджено розминав пальцями віск.
— Я між ними є? — показав я на вощані фігурки.
— Я тебе ще виліплю. — Крицяк скоса глянув на мене і осміхнувся. — Зачекай. Це не в один день вдається.
Біля нас присів Василь Чигрин. Роздивлявся фігурку за фігуркою, крутив головою.
— Веселе діло.
— Зліпіть Максима Третяка, стариня, — сказав я.
— Третяка? — чогось стрепенувся Данило.
— Цього вам не виміряти, — мовив я. — Вам невтямки, наскільки чесно він жив і вмер.
— Крицяк, — зареготав Василь. — Ви знаєте, що Олена вас поховала?
Данило мовчав, здавалося, він давно забув про дім, звик до становища людини, яку переслідують небезпеки, а йому спом'янули про щось таке, чого він не в силі згадати.
— Чуєте, Крицяк?—знущався Василь. — Вас поховали. Данило зіщулився, зціпив кулаки, ніби хотів гукнути:
"Я стану бадилиною, але переживу вас". Одна з фігурок застигла якраз у такій позі. Я подумав: "Ні, це не він. У нього не вистачить духу зліпити свою подобу".
Він поринув у роботу. Губи і вуса рухалися в такт з пальцями.
— На продаж? — спитав Василь.
Данило коротко зиркнув на нього і серйозно промовив:
— Для себе. Ніхто ж тепер не купить. — Обличчя стало добрим і привітним. — Купи...
— Хоча б одна весела усмішка, — пошкодував Чигрин. Крицяк задумливо повів головою і мовив:
— Тоді всі фігурки будуть схожі.
— Але ж і длубання! Я б не витерпів.
Крицяк звів брови і, сховавши фігурки до тайстри, подався на злам край лісу.
— Образився,— знизав плечима Василь.
— Він сам не тямить, що робить. Це якась Божа спонука, а вона вимагає певної гідності... Жаль узяв?
Чигрин звівся.
— Кожному йолопові співчувати?.. — мовив протяжно. — Не вистачить серця.
— Ти показуєш йолопам язика?
Василь .потупився. Це простодушний і ввічливий хлопець, над ним не варто було глумитися, і я теж опустив очі.
— Ні, — відказав Василь після паузи, — язика не показую нікому. Просто не вистачає серця.
"Вчися на кожному кроці, — сказав я собі, коли він пішов, — бо старість з добром не прийде. І нехай тебе не дратує, що не всі схожі на тебе. Дооре, що є боягузи і сміливці, зловмисники і благочинщ, що є запеклі і помірковані... Що є Канада і каторга".
Крицяк вернувся не далі як через півгодини і тицьнув мені цілу композицію.
— Це ти.
Я ще продовжував думати про праведних і зрадників, хитрунів і нелукавих духом. Про те, чому люди, коли їм хтось не подобається, готові гнати його на каторгу. Про те, що з цієї гущі легко набирати військо і рабів, не згань-блюючи ні себе, ні справедливість (справедливість мені ввижається в образі глибоких, сповнених туги і чекання Данилчиних очей).
— Ви — талановитий чоловік, стариня, — сказав я.
Крицяк поклав мені на долоню зліплену з воску хатину. На порозі стояв крихітний чоловічок з ножем. Мені, правда, не сподобалося, що на лиці фігурки застигла гримаса переляку, що вона німа, хоч вали на неї вину за всі людські злочини.
— Але поясніть, що це означає. Я нічого не розумію. Я, як вам відомо, не маю систематизованої освіти.— В мені народжувалась злість.— Я навіть не був зачислений до гімназії й екзаменувався на правах вільного слухача. Безплатного слухача. Я репрезентував там вашого сина, Крицяк. Він же нероба.
На Крицяковому чолі виступив глибокий рівчак.
— Вибачте, я "прямолінійний", — продовжував я, запалюючись, як бікфордів шнур. — То як він, ваш Троян?
Ще на боці Австрії чи вже переметнувся на російський бік? Я чув, що на російський. Це правда? Крицяк заговорив спокійно, навіть ласкаво.
— Не гарячкуй, Ксеню. — Так він балакав, коли німець провадив нас до Вижниці: "Приблукався отой Айвас — і показує папери... Генцар — мій. Максимець — мій. Яро-виця — моя..." — У тебе навіть на лиці написано, що не до ладу живеш. Це, Ксеню, весь твій світ, — показав на вощаний осідок. — Ти — непідробний гуцул. А з ножем того стоїш, що бракує глузду захистити свій дім.
— Якби ж на нього купець знайшовся. — Я підняв композицію проти сонця.
— Без докорів, Ксеню, — прохально мовив Крицяк.— Ти зажадав, я виліпив. Якщо я поганий майстер — віддай і забудь.
— А ця штуковина з часом не розтопиться?
— Можу вкрити полудою.
— Ах, полудою! Не треба, стариня. Постараюся зберегти без полуди, так би мовити, живцем. Ви мені відкрили очі на одну річ: я не маю права ні зректися себе, ні колупатися в собі заради самовдосконалення. Невтішна ситуація!