Ой вилетів сокіл на високу гору, Вдарила денцівка з синього узвору. Не знав сокіл щастя, бо був молоденький, Не знав сокіл ласки, бо виріс без неньки.
Поблукала, помандрувала гадка крутоярами, плаями сирітської долі. Знову вернулася, кинула довкола враженим зором і залементувала.
— За що?
— За що? — повторили струни цимбалів.
— Ой за що, за віщо? — по-дівочому заридали скрипки. Раптом схвильованим зовом захлинулися трембіти і
стиха потому на всі Карпати одна за одною затрембітали наказ. Край сцени зупинився сивоголовий артист у гуцульській ноші й промовив:
— Браття! На тому боці — Буковина. Ворог рветься на рідну землю. Наша земля кличе вас у похід, сідлати коней і добувати з піхов шаблі.
— На коней! — громом озвався під мовчазним вечірнім небом Міттельштедтів голос.
А коней уже підвели. Ескадрон за ескадроном, здіймаючи снігову куряву, мчав у поле.
Між Тупою, Дністром і Серетом, що течуть глибокими льодовиковими каньйонами, на кілька кілометрів простягнувся схожий на язик утинок плоскогір'я. Армії стрілися чоло в чоло на перешийку проти Бедриковець.
Росіяни піднімалися з долини Серету через Касперівці і Городок. Передові загони не могли відступати, бо на них напирали, бичуючи коней на вузькому шляху, прорізаному крізь скелі, нові підрозділи. Все залежало тепер, з котрого боку залишиться хоча б один солдат-переможець.
Витягнувшись із Заліщиків, гуцульська кіннота розсипалася обабіч гостинця. У кожному ескадроні їхали посередники — офіцери з розгромлених військових з'єднань. Поряд зі мною скакав Міттельштедт: в ролі наглядача, посередника чи натхненника — важко сказати. Замість привітання ляснув мене по плечу, а коли виїхали в поле, дістав з-під сідла пляшку, надпив і передав мені.
— Звідки родом? — спитав, коли я повернув пляшку.
— З Коломиї, — збрехав я, побоюючись, що пригадає нашу стрічу на розлуцькому цвинтарі.
— Русин? — скосив очі Міттельштедт.
— Не росіянин, — зауважив я ще й заперечливо крутнув головою.
— Українець, — усміхнувся тевтон.
— Так.
— Католик.
— Православний.
— Волох. — Він знову ляснув мене по плечу й засміявся. Перегодом сказав: — Але — не румун?
Я підтакнув.
— Тут буде на що подивитися! Ти жонатий? Я відповів, що ні.
— Батьки живі?
— Сирота.
— Вчився?
— Трохи. В Сучаві.
— А-а!
Якийсь час їхали мовчки, відтак Міттельштедт поморщився і забурмотів:
— Хотів би я, щоб тут були Рорбах чи Нетцель1.— Ковтнув рому і простягнув пляшку мені.— "Хто володіє Києвом, той підкорить Росію..." Це слова Рорбаха. А я мовлю: "Хто дає бій на цьому ідіотському перешийку, той не володіє Буковиною".
Я ледве стримався, щоб не всміхнутися. Міттельштедт допив ром і хмикнув:
— "Козаки з Кобеляків..."2
Я вдав, що пильно розмірковую над його словами, та він розреготався і, лишаючи мене, підстьобнув коня.
Потім ми знову їхали поруч. Переходили то з німецької на українську, то навпаки, і я відчув, що Міттельштедт не шкодує за своїм домашнім "безталанням". Він мріяв знайти в дружині товариша, та в житті йому не пощастило, а дома не підтримали. Жінка, як погана тварина, винюхувала в його оповідях, де він промахнувся, й через день випоминала, доводячи стосунки до розриву. Вистежувати його промахи стало для Ельзи немовби спортом. Одначе це була "така дівка"! Міттельштедт "знайшов себе" у війську.
— Проте згадаю дім — щемить, — приклав руку до серця. — Я здогадувався, що Ельза зраджує. Кардові йшов п'ятий рік" Якось я допік їй, а вона каже: "Коли б я з кимось спала, то як би дивилася дитині в очі?" Ти вже й це зважила! Щоб помститися, я почав, як ви кажете, спати з дівчатами у барвінку. Це гарно звучить. У Німеччині барвінок вирощують на могилах.
Я припустив, що він теревенить, аби заглушити страх. Та показався російський пікет, Міттельштедт видобув з усмішкою шаблю і, мов вихор, помчав у бій.
Ми зім'яли ар'єргард. Далі трактом рухалася піхота. Ми рубали її до розвилки доріг на Городок і Касперівці. Потому розділилися, ніби нас хто послав просапати міжряддя й очистити всю місцину до круч над Серетом і Тупою.
Коли Міттельштедт поскакав уперед, я на мить зів'яв. Потому Ломикамінь поніс мене в криваву гущу, і я опам'ятався, як на полі усе стихло. Оглянувся і побачив устелений трупами широкий лан. Помежи полеглими подекуди пробували звестися гуцули. Я вже хотів вертатися, коли в терняках почулися голоси. Я врізався конем у кущі, одного солдата для настрашки огрів плазом шаблі, другого вдарив ногою і закричав, щоб підняли руки.
— Гуцули беззбройних не вбивають, — рівним голосом сказав позад мене Міттельштедт. — Одведіть полонених до штабу.
Солдати похнюплено ступали опередь мене. З побоїща долинали стогони. Над Добровлянами я озирнувся. Міттельштедт ішов без шапки, ведучи коня за вуздечку. Я згадав, що в той момент, коли він сказав: "Гуцули беззбройних не вбивають", — він теж тримав шапку в руці, був увесь обдертий і вимазаний кров ю. Потому я згадав, що він повторив мої ж слова, сказані на цвинтарі в Розлучі. Отже, Міттельштедт мене впізнав. Мабуть, одразу впізнав!..
— Ану швидше! — гримнув я на полонених.
Було десь ополудні. На переправі пропускали угорський, чеський полки, далі посунули австрійці. Перед моїм зором не мелькнула ні одна гуцульська крисаня. Створений з ініціативи * певних місцевих кіл", легіон чесно вмер за корону. Очевидно, ті кола колись зіпруть вину на бездарне австрійське командування або скажуть сучасникам і нащадкам, що їх затія не вдалася через зоіг "трагічних" обставин.
Полонених я здав якомусь полковникові і вже з годину придивлявся до руху на переправі, маючи намір прослизнути на правий берег. Пустився дощ. Над солдатами піднімалися клуби пари. На лід у багатьох місцях виступала вода, одначе на це ніхто не зважав. Солдати брели у воді. Здавалося* вони готові ступати й по головах і звістка, що на тому боці розтопили пекло, їх теж не зупинить.