— Ти знаєш, — сказав Кошута, — які колінця викидає начальству Максим Третяк? Боюся, що його розстріляють. В "Оголошенні" мовиться одверто: "Стріляти на місці кожного, хто запідозрений в зраді чи ворожих виступах проти держави". Максим ризикує життям. Ми — гумористи. По-моєму, нині в цьому єдиний порятунок. А Сергія Верешка пам'ятаєш? Поранило в першій же сутичці, вилікувався і щез. Вже десь оіля молодиць гріється.
Я запросив хлопців на квартиру, роздобув пляшку горілки.
— Показна жінка, — буркнув Кошута, коли господиня принесла закуску. — Як там наші, Захаре? Ох, притулитися б...
Доскоч сумно усміхнувся.
Бесіда пішла про те, як ми скидали в Черемош конвоїрів, відтак вернулися до "вічної теми", і я подумав, що Кошута має рацію — наш порятунок у гуморі.
— Хотів лишити Данилці ляльку й не встиг, — торохтів Іван. — Називається, бережу жінку. А молодичка — вогонь. Гадав, потішу досхочу, а вже тоді... Вона в мене чистокровна гуцулка, стариня засватав ще на хрестинах. Потому її родичі жалілися, мовляв, вітрогон, не матиме Данилка чистої години. Мій старий прочув те й каже: "Або міняй натуру, або шукай собі сам дівчину, я ні за що не відповідаю'. Ніби так легко гуцулові змінити натуруК. Вискакую за ворота, біжу в поточину чекати Данилку. їй лиш чотирнадцятий почався. Дріботить по воду! Кажу: "Твої закомизились, не дають тебе за мене". Вона почервоніла. Кажу: "Я тебе так само не хочу. Ти навіть цілуватися не вмієш". А вона: "Вмію!" — "Ану?"— "АнуГ
— І вміла?
— Додому я її вже не пустив. Кажу, треба нам у парі жити і вчитися. Приводжу на осідок, стариня аж закашлявся спересердя, тоді відсилає Данилку до мами на другу половину, а мені тицяє дулю: "Поки не підросте, ти й на слід її не ступиш. Втямкував, бицюго?" Хлопці, три роки з дівкою під одним дахом як по різні береги, навіть за стегно не вщипнув. От покарали! Сказитися можна. У неї вже груденята вибрунькувалися, стан виформувався, а ти носом шморгаєш... Дай Боже, Ксеню, за твоє здоров'я!
— І вам доброго здоров'я, хлопці. Ви мені, браття, душу вивернули.
— Тужиш за горами? — співчутливо спитав Захар.
— Поки що ми на своїй землі... Кошута люто відкинув чуба.
— Проклята доля. Перетлумлять. Чому не воюють на своїй території? Якось мені спало на гадку: ми сто років племено, двадцять — народ. То племено, то народ, то племено, то народ... Чи може бути інакше? Може, заспіваємо, хлопці?
Не чекаючи згоди, Іван почав:
, А вже третій вечір, як дівчину бачив, Ходжу біля хати — її не видати: "Вийди, дівчино, вийди, рибчино, Вийди, серденя, утіхо моя..."
Пісня завдала всім болю. Доскоч звісив на груди голову, на чоло впали посивілі на війні кучері! Він не мав слуху, підхоплював гугнявим голосом кінцеві слова: "Не вийду, соколе... Брешеш, рибчино... Було б не сватати..." Іван усміхнувся скупою, схожою на презирливу гримасу усмішкою.
— Пошукай, Ксеню, ще пляшку горілки.
Коли господиня вносила літрову плесканку, всі ми перезирнулися: так, потрапивши до чужої хати й нікого не заставши, людина дивиться на образи, хотіла б вийти, та чогось незручно, почуває себе злодієм.
— Була не була! — Захар наповнив чарки.
— Я тобі не сказав, — почав Кошута, — що пише Данилка про Крицякову Олену. Пише...
— Оолиш, — перервав його Доскоч, скосивши на мене очі.
Я чогось стерп. Випивши, похапцем знову наповнив чарки. Хлопці стенули плечима, спорожнили їх і мовчки закусили.
— Данилка пише, що Олена заражена сифілісом, — сказав Кошута скоромовкою. — Дякую, Ксеню, за гостину. Нам пора.
Вони встали з-за столу. Я подумав: "Певно, бачу я вас востаннє. Вже в кожному з вас є щось не від світу цього. Приреченість і поквапливість смертників". Хлопці з острахом оглянулися на мене. І в моїй душі стало німо, як у порожнині.
Я відпровадив їх край села, де вони квартирували, потому довго бачив їх посірілі обличчя і стверділі зморшки на чолах.
Розійшлася чутка, що росіяни готуються до прориву. З нашого боку щоночі висилали розвідку за "язиками . Солдати верталися без нічого, хоч на інших ділянках нібито щастило більше, і "язики" підтверджували ту чутку.
Дійшла черга до гуцулів. Вони вміли ступати нечутно в м'яких постолах, та росіяни мовби спитали ворожки, як з цим боротися, бо назад ніхто не вертався. Тоді стали виряджати по одному. Але й ці пропадали безвісти.
Мене витурили проти різдвяної суботи. Була заметіль. Я повз, наслухав, ішов у ріст, біг. Так мене захопив досвіток. Я ще звечора перебрався через загорожі з колючого дроту і не міг зорієнтуватися, де я, чому довкола пустка. Спершу вирішив дочекатися ночі, потому побоявся заколіти в снігах й здолав ще кілька кілометрів. Нарешті зачорніли дністрові кручі, показалося село. Я заждав на цвинтарі, поки в повітрі розсіялась паморозь. Побачив одну-єдину вуличку вздовж річки. Скрізь товпилися російські солдати, подекуди між сірими шинелями біліли гуцульські кожушки.
Через яр вела стежина до осібної хати, оточеної осокорами. На обійсті двоє гуцулів пиляли дерево. Я заховав карабін біля поваленого хреста і лиш з топірцем поволі спустився в город.
— Боже допоможи! — привітався з-за хвіртки.
— Дай Боже здоров'ячка! — ввічливо відповів один з гуцулів, затримавши пилу і по-пташиному закинувши голову. — А ти ніби не з тутешніх! — додав. — Яким світом?
Я ступив на подвір'я, вмостився на колодах.
— Але свій, — усміхнувся.
— З легіону?
— А ви, виходить, у полоні?
— Один біс, — махнув рукою гуцул. — Де полон, ще треба довідатися. — Він смикнув пилу, але тут же пустив ручку. — Усюди полон.
— Звідки будете? — спитав я.
— Ми покутські. А ти?
— З Буковини.
— Кажуть: хто хоче — сокоче, а хто не хоче — кудкудаче,— погладив вуси гуцул. — Таке й наше. Покутяни радніші бути тут у полоні, буковинці — там. Але що балакати! Кому щастя, той і на кийку випливе. Це така заваруха, що чогось певного людині не порадиш... Ти лишень зайди на хвильку до стодоли, бо дідько солдата несе.