Він усеньку ніч мовчав. Аж перед досвітком насунув на брови кресаню і оглянувся.
— То знаєш чи не знаєш? — запитав.
— Що мені знати? — стрепенувся я.
— Чого не волимо йти на фронт?
— Наслухався теревенів про владик... Максим зітхнув.
— Зайшла гора в тяж, та вродила мишу. Вимажу ведмежим салом і пущу псам.
— Наших погнали, як овець, — озвався Одарій.
— А тебе хто просив стріляти? — накинувся на нього Третяк.
— Я не пішов би...
— Чому ж стріляв?
— Я хворий, — тихо промовив Одарій. — Мені вже однаково.
— Мені! їм! — Третяк підняв над нами бичисько. — Марш з воза, до бісової матері! Завтра побалакаємо перед сходом.
Одарій стрибнув на дорогу й подався до свого хутора. Я зашкандибав біля Максимового воза. Бокораш застиг у такій позі, ніби його настромили на розпечений спис. Я заждав Крицяка.
— Хочеться спати? — запитав Данило.
— Чого ви напосілися?
Данило посміхнувся і, мов не з ним я корогодився, намисливши вбити німака, проспівав:
— То, Ксеню, здобувається довгим життям. — Повернувся до мене півбока, подав пушку з тютюном. — Максим нагримав?
Я з такими людьми не вмів розмовляти.
— Ти засів як убивця, — лагідно мовив Крицяк. — Гай, гай...
Помовчав, а коли заговорив знову, в словах бриніла насмішка:
— Поділили нас, розворогують, і мало хто кумекає, до чого ведеться. Ділять, щоб об'єднати, об'єднують, щоб розділити. Політики! їм уже не так територія потрібна, як населення. Коли потурчиш населення, є з кого набирати армію. Тоді ти дужчий. Хапнеш по сусідству ще шмат земельки. Там потурчиш людей — ще далі підеш... Але ти, мабуть, поспи. Не переймайся. Третяк сьогодні осердився, а завтра помилує. Його треба розуміти.
— Розуміти, що все в світі підраховано, зважено і поділено? — сказав я.
Данило окинув мене співчутливим поглядом.
— То він розбив тобі черепок, Ксеню. На твоєму місці я... Запроваджує кулачну дисципліну! Хто йому дав право?
— Чого вам треба, Крицяк?
Данило підібрав губи, як вигнаний з корчми пияк. За мить вийняв з-під сидіння тайстру, застелив хусткою коліна і заходився снідати. Я зійшов до річки, помився і решту дороги додибав пішки.
Я проспав весь день і всю ніч. Розбудили трембіти. Аж не вірилося, що не кликали перед громаду. Я лив у таз воду з відра. Раптом у плюскіт вмішався сторонній уривчастий стукіт. Я вибіг з хати. На царині метушилася орава жовнірів, на протилежному схилі їх було як мурашин, шнурочками піднімалися на течери, займали порубище під лісом, обсипали курені. У кінці села не вщухала стрілянина.
Зі сну я не прийшов ще до тями, і в моїх вухах колихалася якась мелодія. Надзвонювали слова: "Невже тобі на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм?.." І мелодія, і слова були під ситуацію. 'І суть гряди їх до сего дня..." — бубоніло в голові під такт скорострілів.
— Втікай! — спам'ятав мене Данило Крицяк, що біг до лісу мимо осідку.
Я, закам'янівши, дивився, як до воріт тюпачать незвичні ходити в горах німці. Переповідають, що у хвилини крайнього напруження Наполеона хилило на сон. Мабуть, у кожного свої дивацтва. Мені у такі хвилини спливають на гадку уривки забутих віршиків. "Земля — це грядка, удобрена людським трупом..." Сплутаними ногами дістався я до хати, запхнув під скриню рушницю, накинув на плечі кептар узяв карабін і набої. Надворі розлився срібний димчастий ранок. Над горою котилося червоняве сонце.
У селі когось ловили. Хтось кричав і просив пощади. Билися об стіни гір уже поодинокі постріли. Я збіг у яр. Тяжко загупало в скронях. Звівши очі на царину, спостеріг, що солдати обходять мене горбами, аби відрізати шлях до лісу. Поприсідали, як рибаки, наставили дула карабінів, чекають. Я повз поштриканою копитами стежкою. Дзюрчав струмок. Кувала зозуля.
Вони повсідалися, як гості. Прошу до столу!.. Я схопився на ноги і побіг. Куля зірвала з голови кресаню. Друга прошила кептар, запахло смаленою вовною.
Зупинився аж за поясом лісу. Немовби вдруге цього дня прокинувся, обвів зором ще засніжений пруг стелючих нсрб і жерепу, прочалапав опливною цариною і повернув шгіад. Полонина ще була мертва. Тут не було де прихиститися.
Сонце стояло тепер високо, майже в зеніті. Я зміркував, що до села годин зо три ходу. Якщо Максим Третяк дався в руки живим, то про мене подумає: "Оксен? Ми недогледіли, як виріс звір. Я шкодував його, бо сирота, бо по натурі — гуцул. Якби навчити розуму, щось би вийшло. З ним лиш треба було поморочитися, а де мені було до цього? Тепер він блукатиме нетрями до кінця війни. Та він і годиться хіба що на розплід. Не було Бога — був батіг, не стане Бога — буде батіг..."
Край лісу я ще раз оглянувся на царину і остовпів: на моїх слідах клубкувався ведмідь-будак. Рвав під собою землю, задирав сонну роздратовану пащеку, мов дорікав сонцю за передчасне пробудження.
З хвилину звір дурів од сліпої злості, потому зобачив мене і на животі став повзти вниз. Нюхнув мій слід, звівся і смішно замахав передніми лапами, мовби кажучи: "Заспокойся, Супоро! Я висмокчу з твого вуха трохи крові, і розминемося друзями". Я вистрілив. Ведмідь витягнувся, мов не чекав такого привіту, ковтнув повітря і звалився. Мабуть, він сприйняв смерть як продовження сплячки.
У гущавині схлипувала на зсувищі болотяна ріка. Ліниво шурхотіла ялинова рамінь, у прогині хребта проглядала перша зелень. На полонину завітала весна. Починається існування заради смерті, смерть відступає заради життя.
Коли стемніло, я обережно вибрався з чагарів: на осідку горіло багаття. Сновигали солдати, сиділи навпочіпки біля вогню й пекли на прутах шматки баранини. "Отут записано, — подумав я, — обійдений ти чи одурений. Добрій вам вечір, ласкаві гості!"
Хату оповили сутінки. Контури розпливлися, лиш ніби гвинтом закручувався причільний, освітлений багаттям протес. До солдатів я не відчував ненависті. І страху не було. У такому стані душі мудрець подався б на скит поміркувати, в чому неприродність людського життя в суспільстві.