Нил Микитович. Кір© Карлівьго, чи був Опанас Аполлонович у моєму кабінеті?
Кіра Карлівна. Уже наплели* латі шпигуна!
Нил Микитов и ч. Був?
Кіра Карлівна. Пошлеш йому виклик на дуель?
Нил Микитович. Не верзи дурниць! Був чи ні?
Кіра К а "р лі в н а. Ну, був. У нього голова боліла. Але ти можеш не ревнувати, він був тут сам, без мене... Я сиділа з учителькою в їдальні.
Нил Микитович. Цього разу — краще б він був із тобою!
Кіра Карлівна. Невдалий дотеп.
Нил Микитович. Що трапилося з Лілею в школі?
Кіра Карлівна. Дурниці якісь!
Нил Микитович. Які доводять до тюрми!
Кіра Карлівна. Садови дитину до тюрми!
Нил Микитович. Знала і приховала від мене?
Кіра Карлівна. Ти не дуже й цікавився! Так, приховала! Я — мати!
Нил Микитович. А я батмсо! І вимагаю, щоб ти розповіла мені все, до останньої дрібниці!
Кіра Карлівна. Садови дитину до тюрми!
Нил Микитович. Зрозумій, що Ліля загине, і буде пізно рятувати її! Не про пас із тобою турбота,— питання про життя й смерть нашої дитини! Знаєш, що їй загрожує за участь у зграї? Роки ув'язнення!
Кіра К а р л і в н а. Боже, я ж нічого не думала... Коли б я уявляла...
Нил Микитович. Коли дорога тобі дочка, розповідай усе! Чого ти дивишся на мене, як курка?!
Кіра Карлівна. Ти ніколи не кричав на мене...
Нил Микитович. Зрозумій, з Лілею нещастя!
К Гр а Карлівна. Казали... Вона... крала... в школі...
Нил Микитович. Що?! Крала?!
Кіра Карлівна. Пальто... велосипед... різні речі... Я заплатила за все... Не хотіла хвилювати тебе...
Нил Микитович. іВОНЛ тобі призналася в крадіжках?!
Кіра Карлівна. Ні!
З'являється з таємничим виглядом Л е ок а д ія Л ь в і>в н а.
Леокадія Л ь в і в ,н <а. Дсцроупі Нил Микитович і ти, Кірочко! Я повинна .повідомляй вас... .Ваша дачка, а моя онука, Ліля — злодійка й перебуває у .штишт зграї! Так, громадянине прокуроре, нашій Лілі загрожує тюрма! А коли чиїй-небудь блБзькга родичці загрожує тюрма, то в поряднім колі належить робити все, щоб позбутися загрози... Це так натурально... Цим і відрізняємось .ми шд хижих звірів....
Хто виносить сміття з дому? Тільки ненормальна людина, чи не так?
Нил Микитович. І далі що?
Леокадія Львівна. Далі — мовчанка й тайна! Ніхто не повинен прохопитися жодним словом! Вам зрозуміла моя думка? Не розголошувати. Лілю — вивезти з міста. Все приховати. Треба рятувати сім'ю. Мене, вас, Кірочку, Лілю... Поспішайте! Пожежа!
Нил Микитович. Я обвинувачую чужих дітей, а власну дочку приховаю від радянського суду? Так я вас зрозумів?
Леокадія Львівна. Ніхто ж не знатиме! Коли дочка злодійка...
Кіра Карлівна. Ви помилились, мамо,— Ліля не крала...
Леокадія Львівна. Все цілком точно, Кірочко! Зараз поясню. Ти приймала сьогодні гостя. Приймала? Так-от. На власні оці вуха чула... Розмовляв із Лілею сам на сам! Знаєш, хто він є? Начальник їхньої злодійської зграї!
Кіра Карлівна. Нил, вона знов фантазує!
Леокадія Львівна. Ніскілечки не фантазую! Тепер до вас доходить, що це наша тайна?! Моґила...
Кіра Карлівна. Облиште вигадки, мамо!
Леокадія Львівна. Помовч. Простий резондетр *! Наша мовчанка — Лілин порятунок!
Нил Микитович (збирає папери). Степанидо, подзвоніть до прокуратури, що я йду. Одразу ж подзвоніть... Не чекайте на мене. (Виходить.)
Кіра Карлівна. Мамо, ви занапастили найблаго-роднішу людину! Краще б ви мене зарізали! (Плаче.)
Леокадія Львівна. Дурненька. Кажу тобі, що чула на власні вуха...
Кіра Карлівна. Ви завжди чуєте не те, що треба. Яке нещастя мати отаку матір!
Леокадія Львівна. Зараз же замовкни, істеричко!
Кіра Карлівна. Ідіть, киньтеся під трамвай! Це все, що вам лишається! (З плачем вибігає.)
Леокадія Львівна (сама). Істеричка! Боже мій, і у мене отака дочка! Ти раніше сама кинешся під трамвай! За законом зобов'язані мене утримувати, громадяни, до природної смерті! Ну й утримуйте, чорт вас не візьме! Під трамвай?! (Робить фривольний жест, виходить.)
Пауза. Входять Марта Матвіївна й Ліля.
Ліля. Тато пішов. Розмова втрьох не може відбутися.,. Марта, Матвіївн а. Спробуємо вдвох? Ліля. Як хочете.
Марта Матвіївна. Чи зручно буде тут, у кабінеті прокурора?
Ліля. Ви — татова співробітниця, так? Марта Матвіївна. Ні, не співробітниця. Ліля. Чому ж тато доручив вам допитати мене? Марта Матвіївна. Поговорити, Лілю! Ліля. Не бачу різниці.
Марта Матвіївна. Яка ти знервована, дівчинко!
Ліля. Не зношу, коли мені кажуть "ти"!
Марта Матвіївна. Так. Як часто ми не помічаємо, що діти вже виросли, з ними треба розмовляти, як із дорослими...
Ліля. Саме так.
Марта Матвіївна. Батько дуже схвильований. з того, що в цьому столі хтось рився в його судових документах...
Ліля. Вас, здається, це не повинно б хвилювати? Марта Матвіївна. Він сподівався, що ви до нього звернетесь...
Ліля. Намагалась. Не вийшло. Марта Матвіївна. Чому?
Ліля. Тому, що у нас із дітьми, як із цуценятами поводяться! "Сю-сю-сю! Тю-тю-тю!" А ми не цуценята. З нами треба рахуватись. Як з рівними.
Марта Матвіївна. Не виправдую я вашої матері, Лілю!
Ліля. Моєї мами не займайте! Я знаю мамаш і гірших! Заманулось одній удруге заміж вийти,— скік! — вийшла... Куди діти хлопчика од першого шлюбу? Та куди завгодно. Можна підкинути рідні, знайомим. Адже цуценя, йому байдуже... Оселила у якоїсь глухої тітки. Для спокою нового чоловіка. Двісті карбованців — у зуби. Все! А як хлопчик мучився? Я це добре знаю...
Марта Матвіївна. І я знаю! Мати виявила злочинну легкодухість, Лілю!
Ліля. Красиві слова й більш нічого! Нехай би приїхала підтримала сина хоч тепер! Адже він на лаву підсудних сів! Гадаєте, легко там сидіти?! Така жорстока...
Марта Матвіївна. Бона не жорстока,.Лілю, вона — нещасна...
Ліля. Не захищайте її! Клініку, хворих, невідкладні операції— все треба відкласти заради врятування сина!
Марта Матвіївна. Не говори! Не говори! Не смій мені так говорити! Я — Романова матір!
Ліля. Матір?! Його матір? Не може бути... Я такого наговорила... Пробачте мені... Я люблю його,.. Важко бути самій.....
Марта Матвіївна. От ми і вдвох... Рома просив поцілувати тебе, Лілічко...
-Ліля. Ні,, ні, не цілуйте! Він нічого не знає! (Пошеп* ки.) Це я сама подзвонила до карного розшуку, щоб його заарештували! (Плаче.)