Пані дю Тійє злякано затулила обличчя долонями, слухаючи цю пристрасну сповідь.
— Я й не думала дорікати тобі, моя люба,— сказала вона нарешті, побачивши, що по обличчю в сестри котяться гарячі сльози.— Ти оце запалила в моїй душі таку пожежу, якої мені ще не доводилося гасити своїми слізьми. Життя, яким я тут живу, могло б виправдати кохання, щойно тобою описане, якби воно розквітло в моєму серці. Може, якби ми зустрічалися частіше — дозволь мені так думати — ми не опинилися б у тому становищі, в якому зараз перебуваємо. Якби ти знала про мої муки, ти навчилася б краще цінувати своє щастя, а мене надихнула б на опір, і я не так би страждала. Твоє лихо — нещасливий випадок, і йому допоможе випадок щасливий, тоді як з моєї скрути немає виходу. Для свого чоловіка я уособлення його розкоші, вивіска для його шанолюбства, одна з утіх його вдоволеної пихи. Нема в нього до мене ні справжнього почуття, ні довіри. Фердінанд сухий і холодний, як оцей мармур,— і Ежені постукала по стінці каміна.— Він не довіряє мені. Чого б я не попросила для себе, мене наперед жде відмова. Та якщо це дає йому нагоду похизуватися багатством, то мені не треба й висловлювати бажання: він оздоблює мої покої, він тратить величезні гроші на мій стіл. У мене найкращі слуги, чудові ложі в театрі, вишукані туалети й обстава. Заради свого марнославства він не шкодує нічого, він залюбки прикрасить дорогим мереживом пелюшки своїх дітей, але не стане слухати їхніх криків, не зрозуміє їхніх потреб. Ти мене розумієш? Я обвішана діамантами на прийомах у королівському палаці, розцяцькована найкоштовнішими оздобами, коли роблю візити — але я не можу розпорядитися жодним ліаром. Атож, дружина банкіра дю Тійє, якій, певне, заздрять, яка, здавалося б, купається в золоті, не має для власних потреб і сотні франків. Не піклуючись про своїх дітей, батько ще менше дбає про їхню матір. О, він дуже грубо дав мені зрозуміти, що заплатив за мене, що мій статок, яким я ніколи не розпоряджалась, видерли в нього з рук. Може, я навіть спробувала б причарувати його — тільки, щоб підкорити собі. Але я постійно наштовхуюсь на чужий вплив, на вплив однієї жінки, вдови нотаря. їй уже п'ятдесят років, але вона зберегла великі претензії і панує над ним. Я відчуваю, що звільнюся тільки після її смерті. Тут моє життя підлягає розпорядку, як життя королеви: на сніданок і на обід мене кличе дзвінок, як гостей у твоєму маєтку. На прогулянку до Булонського лісу я виїжджаю в точно визначений час. Мене завжди супроводжують два лакеї в парадних лівреях, і повернутися я повинна о певній годині. Не я розпоряджаюся, а мною розпоряджаються. На балу чи в театрі лакей повідомляє мені: "Карету подано",— і я змушена їхати додому, навіть якби мені хотілося повеселитися ще. Фердінанд розгнівався б, якби я відступила від етикету, створеного ним для своєї дружини, а я боюся його. Серед цієї клятої розкоші я починаю тужити за минулим і думаю, що наша мати була не такою вже поганою матір'ю: вона принаймні давала нам спокій уночі, і я могла побалакати з тобою. Я жила біля істоти, яка любила мене і страждала разом зі мною, а тут, у цьому пишному домі, я почуваю себе, як у пустелі.
Вислухавши цю гірку сповідь, графиня у свою чергу взяла сестрину руку і, плачучи, поцілувала її.
— Як же мені допомогти тобі? — пошепки мовила Ежені.— Якби Фердінанд захопив нас тут, він зразу щось запідозрив би і захотів би довідатися, про що ти розповідала мені цілу годину, я мусила б йому збрехати, а дуже важко ошукати такого хитрого й підступного чоловіка — він умить зловив би мене на брехні. Та облишмо мої прикрощі й подумаймо про твої. Тобі треба, кажеш, сорок тисяч франків. Це, звичайно, дрібничка для Фердінанда, адже він орудує мільйонами разом з іншим багатим банкіром, бароном де Нусінгеном. Іноді я обідаю з ними, слухаю, про що вони розмовляють між собою, і мене дрож проймає. Дю Тійє знає, що я вмію мовчати, і вони вільно розмовляють у моїй присутності. І знаєш, убивства на великій дорозі здаються мені добрими ділами, порівняно до деяких фінансових оборудок. Нусінгенові та моєму чоловікові так само байдужа доля людей, яких вони розоряють, як мені байдужа вся ця розкіш. Іноді мені доводиться приймати бідолашних простаків, яким при мені ухвалили напередодні вирок, і вони сторчголов кидаються в афери, де їм судилося втратити весь свій статок. Мені хочеться крикнути їм, як крикнув Леонарде14 в печері розбійників: "Стережіться!" Але що тоді станеться зі мною? І я мовчу. Цей розкішний особняк — кубло грабіжників. А тим часом дю Тійє та Нусінген щедро розкидаються тисячофранковими білетами на вдоволення своїх забаганок. Фердінанд купує в Тійє землі, на яких стояв старий замок, він збирається відбудувати його і приєднати до маєтку ліс та нові володіння. Він запевняє, що його син стане графом і що в третьому поколінні це буде вельможний рід. Нусінгенові обрид його особняк на вулиці Сен-Лазар, і він будує палац. Його дружина — моя приятелька... О! — раптом вигукнула Ежені,— вона може допомогти нам. Із своїм чоловіком вона не церемониться, сама розпоряджається своїм статком — вона врятує тебе.
— Ріднесенька моя, у мене залишилося кілька годин, їдьмо до неї сьогодні ж увечері, їдьмо негайно,— сказала графиня де Ванденес, кидаючись у обійми сестри і заливаючись гіркими слізьми.
— Як же я вийду з дому об одинадцятій вечора?
— Мене чекає карета.
— Про що ви тут змовляєтесь? — спитав дю Тійє, відчиняючи двері будуара.
Його завжди незворушне обличчя цього разу кривилося в люб'язній посмішці. Килим приглушив його кроки, а сестри були такі стурбовані, що не почули, як під'їхала карета. Світське життя і воля, яку надав їй Фелікс, розвинули в графині розум та кмітливість, досі пригнічені у сестри деспотизмом чоловіка, що прийшов на зміну деспотизму матері, вона миттю збагнула, що перелякана Ежені може виказати її, і врятувала сестру відвертою відповіддю.
— Я думала, моя сестра багатша, ніж з'ясувалося,— мовила вона, дивлячись на банкіра.— Жінки іноді потрапляють у скруту, про яку не хочуть казати своєму чоловікові,— так траплялося з Жозефіною Бонапарт. От і я приїхала попросити сестру про послугу.