— Ви зовсім не знаєте людей, моя люба,— сказав граф.— Ось побачите, він не стане заперечувати очевидні факти.
— Я неодмінно поїду на маскарад.
— Вам буде весело,— провадив Ванденес.— З такою зброєю в руках ви глибоко пораните самолюбство Натана і водночас зробите йому послугу. Ви побачите, як він лютує, заспокоюється, стає дибки від ваших дошкульних закидів, але, підсміюючись із нього, ви відкриєте талановитому чоловікові очі на небезпеку, що йому загрожує, і вам буде цікаво побачити, як зчепляться у запеклій бійці у своїй же таки стайні оті жеребці "золотої середини"... Але ти не слухаєш мене, дитино?
Навпаки, слухаю дуже уважно,— відповіла вона.— Я вам потім скажу, чому для мене так важливо пересвідчитися в усьому цьому.
— Не сумнівайся, ти в цьому пересвідчишся,— сказав Фелікс.— Ти залишишся в масці, і я посаджу тебе вечеряти разом з Натаном і Флоріною. Жінці твого суспільного становища буде страх як цікаво заінтригувати актрису, прикувавши при ній усю увагу знаменитого чоловіка до таких важливих таємниць: ти впряжеш їх обох у одну й ту саму містифікацію. Я спробую з'ясувати, з ким зраджує Флоріну Натан. Якщо мені вдасться розвідати подробиці якої-небудь його недавньої пригоди, ти втішишся чудовим видовищем гніву куртизанки, а гнів Флоріни заклекоче, мов альпійський водоспад. Вона обожнює Натана, він для неї — все. Вона тулиться до нього, як плоть до кістки, як левиця до своїх малят. Пам'ятаю, в юності я бачив одну знамениту актрису. Вона писала не грамотніше від кухарки, але з'явилася до одного з моїх приятелів вимагати свої листи. Ніколи більше не доводилося мені бачити чогось подібного: такої притлумленої люті, такої зухвалої величі, таких манер дикунки... Тобі зле, Марі?
— Ні, тут надто жарко напалено.
Графиня кинулась на козетку. Аж раптом у пориві, викликаному муками лютої ревності, одному з тих поривів, які годі передбачити, вона підхопилася. Ноги в неї підгиналися, коли склавши руки на грудях, вона повільно підступила до чоловіка.
— Що тобі відомо? — запитала вона.— Ти не здатний знущатися з жінки. Якби я була винна, ти розчавив би мене, але не мучив.
— А що мені має бути відомо, Марі?
— Кажи! Ти ж недарма заговорив про Натана...
— Ти думаєш, що любиш його, але ти любиш привид, стулений із фраз.
— То ти знаєш...
— Усе,— сказав Фелікс.
Це слово приголомшило Марі.
— Якщо хочеш, я ніколи нічого не знатиму,— провадив він.— Ти скотилася в прірву, дитино, і треба витягти тебе з неї. Я вже про це подбав. Ось поглянь.
Він дістав з бічної кишені її гарантійного листа і чотири векселі, які підписав Шмуке,— графиня їх упізнала — і кинув у вогонь.
— Що сталося б з тобою через три місяці, бідолашна моя Марі? Пристави затягали б тебе по судах. Не опускай голову, не принижуйся: ти стала жертвою найпрекрасніших почуттів, ти кокетувала з поезією, а не з тим Натаном. Усі жінки — усі, ти чуєш мене, Марі — піддалися б на твоєму місці спокусі. То чи не було б безглуздо, якби ми, чоловіки, що у двадцять років робили стільки дурниць, вимагали від вас, аби за все своє життя ви не припустилися жодного легковажного вчинку? Боронь мене Боже торжествувати над тобою чи принизити тебе жалістю, яку нещодавно ти так гордо відкинула. Можливо, цей бідолаха був цілком щирий, коли писав тобі, щирий, коли спробував накласти на себе руки, щирий, коли того ж таки вечора повернувся до Флоріни. Ми гірші за вас. Я стурбований не за себе в цю мить, а за тебе. Я поблажливий, але суспільство не знає поблажливості, воно таврує жінку, яка кидає йому виклик, воно відмовляє їй у пошані й не хоче бачити її щасливою. Справедливо це чи ні, я не знаю. Світ жорстокий, от і все. Можливо, люди у своїй сукупності куди заздрісніші, ніж кожний зокрема. Дивлячись на сцену, злодій аплодує торжеству невинності, а виходячи з театру, тобто опинившись у гущі людей, він поцупить у неї коштовності. Суспільство відмовляється залагоджувати зло, яке само породжує; воно винагороджує спритний обман і нехтує щиру відданість, яка не виставляє себе напоказ. Я все це знаю і бачу; та хоч я і не в спромозі змінити світ, проте в моїх силах захистити тебе від себе самої. Тут ідеться про захоплення, яке принесе тобі тільки нещастя, а не про ту святу любов, яка іноді штовхає нас на необачні вчинки і яка містить виправдання в самій собі. Мабуть, я припустився помилки бо не прагнув урізноманітнювати твоє щастя, не чергував радощів спокійних з радощами бурхливими, з подорожами, з розвагами. Крім того, бажання сподобатися знаменитому чоловікові навряд чи виникло в тобі без стороннього впливу. Деякі жінки аж надто заздрили тобі. Леді Дадлі, пані д'Еспар, пані де Манервіль і моя невістка Емілія, безперечно, причетні до цієї історії. Ці дами, проти яких я остерігав тебе, умисне збуджували твою цікавість, радше мені на злість, аніж з метою накликати на тебе грозу, але вона, сподіваюся, прогриміла над твоєю головою, не зачепивши тебе.
Марі слухала ці слова, в яких було стільки доброти, і безліч суперечливих почуттів терзали її; але весь цей ураган зрештою витіснило палке захоплення Феліксом. Горді й благородні душі зразу відповідають взаємністю, коли з ними обходяться делікатно. Тактовність для ображеного почуття — те саме, що допомога милосердя для хворого тіла. Марі оцінила благородну велич свого чоловіка, який не вагаючись, схилився до ніг провинної жінки, щоб не бачити, як вона червоніє від сорому. Вона втекла, наче в нападі безумства, але відразу повернулася, подумавши, що її хвилювання могло стривожити чоловіка.
— Зачекайте,— сказала вона йому і зникла.
Фелікс мудро підготував дружині відступ і був негайно винагороджений за свою розважливість: Марі повернулася, тримаючи в руках усі листи від Натана, які тут-таки віддала чоловікові.
— Судіть мене,— сказала вона, опустившись перед ним навколішки.
— Чи може неупереджено судити той, хто любить? — відповів він.
Фелікс узяв листи й кинув їх у вогонь, знаючи, що згодом дружина, мабуть, не простила б йому, якби він їх прочитав. Марі плакала гіркими слізьми, опустивши голову графові на коліна.
— Дитино моя, а де ж твої листи? — спитав Фелікс, підводячи її голову.