Коли Натан побачив це свято, це блискуче товариство, де йому ще не доводилося бувати, в його душі болісно озвалося невдоволене марнолюбство. Дивлячись на Растіньяка, чий молодший брат у двадцять сім років був недавно висвячений у єпископи, чий шуряк Марсіаль де Ларош-Югон став міністром, Растіньяка, який і сам був товаришем державного секретаря і збирався, за чутками, одружитися з єдиною дочкою барона де Нусінгена; побачивши серед дипломатичного корпусу нікому не відомого письменника, що колись перекладав статті з іноземної преси для газети, яка з 1830 року стала офіційним органом правлячої династії; дивлячись на фейлетоністів, що увійшли до державної ради, на професорів, які стали перами Франції,— він із гіркотою відчув, що взяв неправильний курс, закликаючи до повалення цієї аристократії, де сяяли щасливі таланти, увінчані успіхом спритники і справді видатні люди. Блонде, такий нещасний, так безжально визискуваний у світі газетярів, але так добре прийнятий тут,— а якби він захотів, то міг би й ступити на стежку багатства, завдяки роману з графинею де Монкорне,— Блонде став у очах Натана разючим прикладом могутності суспільних зв'язків. У глибині душі він вирішив, що й сам віднині за прикладом де Марсе, Растіньяка, Блонде, Талейрана — вождя цієї секти,— глузуватиме з переконань, зважатиме тільки на факти, обертатиме їх собі на користь, бачитиме в кожній суспільній системі знаряддя успіху й не повставатиме проти так добре впорядкованого, такого природного суспільства. "Моє майбутнє в руках у жінки, що належить до цього світу",— подумав він.
З цією думкою, що зродилася у полум'ї несамовитого жадання, він накинувся на графиню де Ванденес, наче шуліка на свою здобич. Кипуча енергія поета, пойнятого шалом честолюбства, підкорила цю чарівну жінку, таку привабливу в уборі з пір'я марабу, що надав їй м'яких обрисів, притаманних Лоуренсовим портретам27, у цілковитій відповідності з її лагідною вдачею. Леді Дадлі, від якої ніщо не могло сховатися, посприяла цій розмові наодинці, доручивши графа де Ванденеса пані де Манервіль. А ця жінка, сподіваючись на силу свого колишнього впливу, затягла Фелікса в сіті жартівливої пересварки, зізнань, прикрашених рум'янцем сорому, слів жалю, що їх вона ронила, наче квіти до його ніг, докорів, у яких вона доводила свою правоту, щоб їй довели протилежне. Уперше після розриву ці посварені коханці розмовляли одне з одним на самоті. А тим часом як колишня полюбовниця Фелікса розворушувала попіл згаслих утіх, шукаючи, чи не жевріють там ще якісь жарини, його дружина переживала той страхітливий трепет, який опановує жінку, коли вона усвідомлює свій гріх і розуміє, що вступила в царину заборонених радощів. Такі хвилювання не позбавлені чару і пробуджують могутні приспані сили. Сьогодні, як у казці про Синю Бороду, всі жінки люблять користуватися ключем, заплямленим кров'ю — чудовий міфологічний символ, один з тих, якими обезсмертив себе Перро.
Добре начитаний у Шекспірі, драматург картинно розгорнув сувій своїх нещасть, розповів про свою боротьбу з людьми та обставинами, дав зрозуміти, що його велич не має під собою твердих підвалин, що його політичний геній скніє в невідомості, що його життю бракує благородної прихильності. Не сказавши прямо жодного слова, він навіяв цій чарівній жінці думку взяти на себе ту високу роль, яку грає Ревекка в "Айвенго": любити його, охороняти. Усе відбулося в ефірних сферах почуття. Блакитнішими, ніж незабудки, невиннішими, ніж лілеї, були образи і наміри цього артиста з осяйним, як у серафима, чолом. Він міг би зразу відіслати свою промову до друку, він блискуче виконав роль змія-облесника, він зачарував графиню яскравими барвами фатального яблука. Марі пішла з балу під владою докорів сумління, більше схожих на надії, заворожена компліментами, які тішили її марнолюбство, схвильована до глибини душі, зловлена в тенета власної доброчесності, зваблена жалістю до нещасного.
Чи то пані де Манервіль привела Ванденеса до вітальні, де його дружина розмовляла з Натаном, чи то він прийшов туди сам, шукаючи Марі, щоб відвезти її додому, але, мабуть, бесіда з колишньою коханкою розворушила в ньому приспані печалі, і коли графиня підійшла і взяла чоловіка під руку, він здався їй сумним і замисленим. Графиня злякалася, чи не бачив він її з Натаном. І як тільки вони опинилися вдвох у кареті, вона всміхнулася своєю найлукавішою усмішкою і спитала:
— Чи не з пані де Манервіль ви там розмовляли, мій друже?
Коли карета під'їхала до їхнього дому, Фелікс ще не вивільнився з тенет звинувачень, якими обплутала його дружина, мило вдаючи гнів. То була перша хитрість, продиктована коханням. Марі була в захваті, що взяла гору над чоловіком, доти таким великим у її очах. Вона спізнала радість першого успіху, якого прагнуть під тиском необхідності.
В одному з провулків між вулицями Нижній Вал і Новою Чернецькою, на четвертому поверсі вузького і негарного будинку Рауль мав невеличку квартиру, порожню, холодну, де він жив для тих, хто був йому байдужий,— для письменників-початківців, для кредиторів, для людей надокучливих і набридливих, яких не можна пускати за поріг інтимного життя. Його справжньою домівкою, де він мешкав, працював і приймав знайомих та друзів, було помешкання Флоріни, другорозрядної актриси, яку, проте, ось уже десять років Натанові друзі, журналісти, письменники й драматурги, підносили до рівня великих актрис. За десять років Рауль так прихилився до цієї жінки, що майже весь час збавляв у неї. В неї він і обідав, коли не частував когось із приятелів або не йшов у гості. Флоріна відзначалася не лише глибокою зіпсутістю, а й гострим розумом, що розвинувся внаслідок щоденного спілкування з людьми мистецтва. Розум у акторів вважають рідкою якістю. Природно припустити, що немає нічого за душею в людей, які постійно виставляють усе назовні. Та коли згадаємо, як мало акторів і актрис давала кожна епоха і скільки з їхнього середовища виходило письменників-драматургів та чарівних жінок, то доведеться відкинути це припущення, засноване на тому закиді на адресу артистів, ніби в пластичному зображенні пристрастей вони втрачають особисті почуття. Бо на це витрачаються тільки сили розуму, пам'яті та уяви. Як висловився Наполеон, великі артисти — це люди, що вміють розривати зв'язок між мисленням та почуттями, який установила природа. Мольєр і Тальма28 закохувалися в старості куди палкіше, ніж пересічні люди. Змушена прислухатися до розмов журналістів, які усе вгадують і все розраховують, письменників, які усе передбачають і все кажуть, спостерігати політичних діячів, що приходили до неї поживитися дотепами її гостей, Флоріна поєднувала в собі властивості демона й ангела, і, отже, була гідною подругою цих пройдисвітів; вона захоплювала їх своєю холоднокровністю, їм страшенно подобалася потворність її розуму й серця, її оселя, збагачена дарами кохання, відзначалася надмірною розкішшю; але такі жінки мало дбають про вартість речей, їх цікавлять лише речі самі по собі й вони оцінюють їх під впливом миттєвої примхи; в нападі шалу вони здатні зламати віяло або скриньку, гідні самої королеви, а іншого разу здійняти галас через те, що розбилося порцелянове десятифранкове блюдечко, з якого п'є їхня собачка. Флорінина їдальня, напхом напхана коштовними подарунками, була яскравим зразком цієї хаотичної пишноти, царственої і погордливої. Повсюди, навіть на стелі, виднілися різьблені панелі із суцільного дуба, відтінені золотими матовими смужками; фігурки дітей, які граються з химерами, обрамляли панно, де в миготливому світлі проступали тут гравюра Декана, там — гіпсова статуетка ангела з чашею, подарунок Антонена Муена, трохи далі — яка-небудь кокетлива картина Ежена Деверіа, похмура постать іспанського алхіміка роботи Луї Буланже29, автограф листа лорда Байрона до Кароліни в рамці з чорного дерева, прикрашеного різьбленням Ельше, а навпроти висів ще один лист — Наполеона до Жозефіни. Все це було розміщене без ніякої симетрії, але з витонченим смаком, що не впадав у вічі, але вражав уяву. Недбалість тут поєднувалася з кокетливістю — так буває тільки в артистів. На каміні, оздобленому чудовим різьбленням по дереву, стояла прекрасна флорентійська статуетка із слонової кості, приписувана Мікеланджело, що зображувала сатира, який знаходить жінку під овечою шкурою юного пастуха (оригінал статуетки зберігається у віденській скарбниці), а обабіч неї — карбовані канделябри доби Відродження. Годинник роботи Буля30 на черепаховій підставці, інкрустованій мідними арабесками, блищав на тлі одного з панно між двома статуетками, що вціліли після розгрому якогось абатства. В кутках горіли на п'єдесталах царствено розкішні лампи, якими котрийсь фабрикант оплатив усну рекламу зі сцени, що закликала глядачів у залі купувати багато оздоблені лампи у вигляді кручених японських мушель. На чудовому поставці вишикувався дорогоцінний срібний посуд і вироби з художньої порцеляни — дарунок англійського лорда, який зазнав поразки в битві з Флоріною і мусив визнати переваги французької нації. Одне слово, то була вишукана розкіш артистки, все майно якої — в її обставі. Спальня в лілових тонах утілювала мрію балерин-початківців: підбиті білим шовком оксамитові штори і тюлеві фіранки; обтягнута білим кашеміром і бузковим атласом стеля; біля ліжка — горностаєвий килим, а над ліжком, під запоною, схожою на перекинуту чашку лілеї,— ліхтар, щоб при його світлі можна було читати газети, ще до їхнього виходу в світ. Жовта, з прикрасами кольору флорентійської бронзи вітальня відповідала цій пишноті, але її детальний опис надав би цим сторінкам схожості з оголошенням про аукціон за постановою суду. Знайти щось подібне до всіх цих чудових речей можна було б, хіба завітавши в сусідній дім — до Ротшільда.