Сів у жорстке, але зручне крісло з округлими бильцями. Едхієрент говорив і говорив без упину, та капі-тан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. "Виринемо аж біля Золотої Зорі… Інше світило, інші сузір’я. Після того, як натисну клавішу, мине всього півтори години, і ми опинимось…"
— Імпульс!
Хто це вигукнув? Він сам, чи Едхієрент?
Раптом шию обпекло вогнем, різкий біль ударив йому в голову. Що це? Одірвав пальця від клавіші, про-вів долонею по шиї. Стріла!..
Глухо, ніби з-під води, донеслося:
— Маг!
— Маг!
Стріла, певне, була отруєна, капітанові потемніло в очах, голова схилилась набік, руки впали донизу. Він уже не міг ні побачити, ні почути того, що діялось у машинному залі. Лише двоє інженерів врятувалися від під-ступних пострілів лісових мисливців, решта загинули.
Маг, обвішаний чаклунськими обладунками, торжествував перемогу. Очі його під острішками сивих брів горіли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшні гримаси, з горла йому виривався клекіт, і всі мисливці підбігли до нього, руки їхні сплелися. Ще один скрик старого, і почався ритуальний танок. Ніхто навіть не почув, як просвистіла стріла, вдаривши Магові в груди. Опам’ятались тільки тоді, коли старий скорчився і впав посеред кола, та вже було пізно: стріли дзижчали, пронизуючи мисливців…
— Тіла злочинців ми віддамо вовкам! — гукнув поблідлий Дан. — А "прихідців з неба" поховаємо тут, під оцим камінням. Вони хотіли наблизити нас до Золотої Зорі!
Остання сторінка металевих аркушів прочитана. Академік Сокальський вирівняв стосик паперу і, зітхну-вши, відкинувся на спинку крісла. Рукопис викликав багато думок… Отже, в Антарктиді росли пальми. А тепер навіть Обсерваторна гора похована під кригою, і не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам’яна будівля, в якій виростав Бад, лишилася цілою?
Академіка охопило радісне передчуття нових археологічних відкриттів, аж очі йому засяяли — одне зе-ленкувато, а друге — блакитно.