"Наче у групі був іще й метеоролог", — з гіркою іронією подумав капітан Горбатюк.
Та от під час розмови з вантажником Дармовисом несподівано з'ясувалася деталь, яка зацікавила капітана.
Чоловік однієї з продавщиць, який працював на машинобудівному заводі шофером, нещодавно придбав старий списаний "бусик" — вантажний мікроавтобус. Відремонтував — і тепер машина у прекрасному стані, навіть шини не голі, "наварні". Вантажник говорив із неприхованою заздрістю, хоча в самого була нова "Таврія".
— Та що — "Таврія"! Я б із ним махнувся хоч сьогодні. Це не "бусик", а скарб. Особливо коли є дача. Щось завезти, щось привезти… Капітальна машина. "Капітальна, — подумав Горбатюк. — І товар на ній вивезти можна".
Продавщицю звали Тамара. Вона була перелякана і нещасна. На питання, де зараз її чоловік, раптом розплакалася:
— Не знаю. Вчора вранці поїхав у село до батьків, мав увечері повернутися і — нема. Я так хвилююсь.
— Була злива. У селі дороги, мабуть, розкисли, — сказав Горбатюк.
— Я теж так думаю, — кивнула Тамара. Але в очах її були страх і відчай.
А в Дармовиса очі були веселі. І навіть торжествуючі, як здалося Горбатюку.
"Він міг і не говорити про ту машину, але чомусь сказав. Чому?" — подумав Степан Іванович.
Коли капітан був уже в райвідділі, він одразу ж подзвонив в автоінспекцію майорові Дворецькому і спитав про вчорашні дорожні пригоди. Серед досить значної кількості автокатастроф і аварій, що сталися минулої доби на території області, жодного "бусика" зареєстровано не було.
В уяві Степана Івановича знову виникли веселі, торжествуючі очі вантажника Дармовиса. Чого він радів? Щось знав і підказував слідству? У кожному колективі стосунки між людьми складаються досить непросто. Заздрість, суперництво, боротьба, як тепер люблять говорити, особистих амбіцій, на жаль, процвітають повсюдно. Особливо там, де крутяться великі гроші. Отже, не виключено, що між Дармовисом і Тамарою стосунки були недружні, а то й просто ворожі. В усякому разі з Тамариним чоловіком познайомитися треба буде. І якнайшвидше. А може, Дармовис намагався спрямувати слідство на хибний шлях?
Взагалі-то вантажник Віктор Гаврилович Дармовис був не просто собі вантажник, а вантажник із вищою університетською освітою. Він закінчив економічний факультет університету, працював старшим економістом у конторі з довгою і незрозумілою назвою, а потім кинув і перейшов у вантажники. Спершу був вантажником у гастрономі, в універмазі, а ось уже четвертий рік працює у невеликому, непоказному магазині на околиці міста.
Причому він був аж ніяк не з тих декласованих інтелігентів, що спилися, стали "ханигами" і змушені були перейти у вантажники Він був тверезий, "процвітаючий" вантажник. Купив дачу, машину, побудував нову квартиру. І хоча Варвара Іванівна називала його Вітя, капітан встиг помітити, що директорка ставиться до нього з повагою. Цілком можливо, що він не лише вантажник, а й компаньйон, економічний радник директора.
В усякому разі якщо крадіжка інспірована працівниками магазину, то причетність Дармовиса до цієї акції цілком можлива. Хоча прямих доказів поки що нема, і хтозна, чи будуть. Щоб вони з'явилися, потрібен час. Треба детально вивчити оточення, зв'язки Варвари Іванівни і Віктора Гавриловича, ближче познайомитися з ними. А час грає на злочинців. Товар "скинуть", всі кінці сховають.
Отож зацікавлені злочинці, щоб старший слідчий Степан Іванович Горбатюк переключив свою увагу на щось несподіване, неординарне? Зацікавлені, звичайно! То що робити? Не переключати уваги?
А якщо катастрофа таки станеться? Якщо зухвалий терорист не має нічого спільного з крадіжкою в магазині? Чи можна нехтувати хоч одним шансом з мільйона, коли йдеться про життя людей?
Розділ IV
Чому він не залишає слідів?
— Ну, що скажеш? — спитав Женя.
— А що тут казати? — мовив Вітасик. — Треба його вистежити і познайомитися. Дармовис же познайомився. Підозрілий він хлопець. Незвичайний.
Вони стояли на кладовищі, біля того склепу, де був хід у підземелля монастиря. Щойно вони обстежили склеп і місцевість навколо нього.
І раптом Женя Кисіль насупив брови:
— Слухай, а де його сліди?
— Які сліди? — не одразу збагнув Вітасик.
— Ти пам'ятаєш, тоді напередодні був дощ, навіть не просто дощ, а злива. Навколо склепу була багнюка. Після того дощів більше не було. Коли він вийшов із склепу і зник, ми зайшли у склеп. Ось наші сліди — це мої, це твої. Можна навіть робити гіпсові зліпки — так засохло. І на підлозі у склепі відбитки видно. А де його сліди?
— Нема, — погодився Вітасик. — Після нас, здається, сюди більше ніхто не приходив… А чого ми тоді не звернули уваги на відсутність слідів?
— Не знаю. Але ти ж бачиш — наші сліди є, а його нема. А мусили б бути. Він же вийшов зі склепу і ступав по багнюці. Ти ж пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. Він гайнув осюди, в кущі. А тут гладенько, наче ніхто не ступав. Ми отут пробігли, наші сліди, бачиш, є. А його нема… Дивно.
— Отож-бо й воно, що дивно.
— З одного боку, Дармовис каже, півблока двістікілограмового однією рукою пересунув. А з другого — по землі ходить, слідів не лишаючи, наче привид.
— Я ж і кажу…
— Ти думаєш, він був у підземеллі?
— А де ж?
— Але там же замкнено. Ми ж дивилися.
— Замкнено, — Женя зітхнув. — І все-таки… Мені здається, він там був.
— Ну, може, підійшов, побачив, що замкнено, і повернувся.
— А може, у нього ключ є…
— Ключ у сільраді, ти ж знаєш.
— Ключ і викрасти можна.
— Ну це ти вже нафантазував таке… Що він — злодій?
— А чого він од нас утік?
— Та не схожий він на злодія.
— А темні окуляри?
Вони ще довго тинялися біля склепу, висуваючи різні припущення й домисли, аж поки не захотіли їсти. Тоді подалися до баби Секлети.
Наминаючи запахущий бабин борщ зі старим салом, хлопці весь час задумливо перезиралися і раз у раз багатозначно похитували головами. Таємничий Нолик не давав їм спокою.
Баба помітила їхні перезирання й усміхнулася:
— Що, хлопці, знову якась придибенція сталася?
Женя глянув на Вітасика "Від баби Секлети, здається, можна не ховатися", — промовляв його погляд. Вітасик ствердно кивнув.
— Бабусю, а що б ви подумали про людину, яка не залишає слідів? — спитав Женя.