Щоб одігнати навісне оте "Спи, Тарасе", я теж і собі здитинююсь, почуваю, ніби мій батько і справді /їздив на паровозі, а не на возі, і про себе підтягаю:
Наш паротяг, лети вперед!..
Мої ноги хоробро тепер товчуть болото, я приношу на офіру (не знаю — кому чи чому) свої задрипані штани, що забруднились по коліна, але йти все ж таки далеко. Я дивуюся з місцевої влади,— яке безладдя! Треба було або могилу ближче до пристані присунути, або пристань до могили, а то не можна ж, хоч як собі не хочете, примушувати прочан іти аж яку версту чи пак кілометр із гаком.
А позаду знову зривається:
Більше надії, брати! Місця сумніву нема, Сміло й твердо іти, Просто ступать до мети...
Це якраз до речі. Дуже розумна пісня. її тільки й треба співати, коли вирушати в далеку, непевну дорогу. Але ось і мета. Я вистрибом перебігаю на східці, та тут далеко не вбіжиш. У-ух! Зате я задоволений. Справді,— гора, як гора, а на горі — могила. Тільки, що таке? Бачу п'єдестал, бачу кожуха й шапку, а Тараса нема... Дивно... А може, отой кирпатий дядько під шапкою і є Тарас? Я підходжу ближче й читаю на таблиці:
"Тарас Шевченко".
А-а-а!.. Ну, як написано, що — Шевченко, значить він. Брехати ж не будуть. Він, він... Я сідаю на ослончику передихнути, а на мене вже кокетуючи дивляться із стовпчика вирізані літери: "17 июня 1925 г. были Нина и Коля".
До них вдерся лобурякою і наці: "Був Степан Мірошниченко".
Я не можу втерпіти, щоб не позначити цей славетний день, коли сюди принесло й мене, добуваю ножика й видряпую: "Тут сидів я, вітайте наших із Пирятина".
Я позначив тут Свій слід і йду до хати, бо в хаті — дід. Дід. над усіма дідами, що є на Україні. То є в нас "кооперативний дід", то "комнезамський", то "дід побутового театру",— в "Плузі" ще, правда, немає діда — там "папаша", бо — молоді ще, не доросли до трактора, а тут вам — Шевченківський дід. Так би мовити — Всеукраїнський дід.
— Доброго здоров'ячка, товаришу діду!
— Здоровенькі були, здоровенькі...
Дід у білому піджакові для чогось раптом устав, зам'явся:
— А ви скудова?
— З Києва.
— А-а-а, з Києва... Це добре, що з Києва... Воно, правда...
Дід запитливо перебігає сіренькими очима крізь окуляри від моєї вишиваної сорочки з краваткою до комсомольської кепки і, видимо, ніяк не може орієнтуватись,— чи власть, чи з "громадян"? Але я вже добре знаю: раз я оце стою лицем до села й спиною до Канева, значить я повинен переводити "змичку" й через це я перехожу до національних справ:
— Східці, діду, на могилу того... попсувались дуже... Сам чортяка, не вам кажучи, ноги поламає...
— Та воно, конешно... Протрухло вже... Нема того, щоб їх якось... А що там у городі по газетах пишуть?
Мою "змичку" перебивають нові екскурсанти і я переходжу до другої кімнати, де висять рушники, плахти, бандура, "книга туристів"...
Я сідаю на самому краєчку дзиґлика, обережно розгортаю "книгу туристів" і читаю. Я розумію, що кожне поцікавилось би тими записами, що тут їх є така сила, але я не маю змоги їх умістити й через те синтезую їх окремими представниками.
Кожний тут підписується відповідно до свого походження, сімейного стану, фаху, літ, індивідуального нахилу тощо.
Наприклад, кооператор звичайно пише так. "Збалансували ми, батьку, в своєму ЄСТ'ві видатки й прибутки і оце приїхав і я до тебе. Батьку Тарасе!
Допоможи сельбанкові та інтегральній, а мені — благослови стати до шлюбу.
Кооператор Юхим Гаврилович Закупайленко".
Ось написав "щирий".
"Батьку всієї Наддніпрянської, Наддністрянської, Кубанської, Зеленоклинівської України й усіх земель українських, розкиданих по всіх усюдах усього світу. Подивись лишень, батьку, та послухай, як п'ють із нас кляті вороги нашу кров і не нап'ються. Та дарма! Прийде час, що й ми будемо їхню пити! їй-бо, будемо! Правда, батьку?
Поховайте та вставайте!..
Сільвестр Петрович Геть-Нечипайленко з дружиною Катериною й дітьми Богданом і Петром (одному 11 років, а другому 13. Доньки нема, але за твоєю допомогою, батьку, сподіваюсь, що незабаром буде)".
Далі: інспектор політосвіти колишньої повітової Глу-щини:
"Товарищи! Я думаю, что вы все согласитесь с моим мнением насчет того, что каждый сознательный рабочий и крестьянин должен побывать на могиле великого украинского писателя-марксиста, так сказать, нашего первого украинского коммуниста-активиста, массовика тов. Шевченко, ибо потому что так как он первый сказал: "Вся власть Советам Р. К. и К. Д-ов, смерть буржуазии и социал-предателям, да здравствует Коммунистическая партия". Кроме того, я считаю, что такие экскурсии весьма и даже очень будут полезны для слушателей ликбеза.
Сергей Лобарев".
Я перейнявся глибокими думками моїх попередників, узяв олівця й написав і собі:
"Батьку Тарасе! Нарешті і Я до тебе приїхав. Ти страждав за волю, і я теж страждаю. Ненавидять мене, знущаються, підкопуються під мене всякі бюрократи, фахівці халтурники й усяка,, батьку, контрреволюція (бо раз я себе вважаю за революціонера, то всі вони — контрреволюціонери). Тебе, батьку, звали Тарасом, а мене зовуть Петром. Допоможи мені, батьку, ще дряпонути дописа або фейлетона на всіх моїх ворогів.
Повстаньте, гнані і голодні!
Твій, батьку, правнук..."
Я зробив найголовніше. Тепер я щасливий, що кожний, хто писатиме в "Книзі туристів" про себе, прочитає і моє ім'я, а це все одно< що вчепитися за чуба самій історії.
Я виходжу на ррай Чернечої гори, а підо мною перевертається ліньки з боку на бік Дніпро, бовваніють на обрії далекі ліси, й тільки чайка, скиглячи десь понад берегом, порушує тишу. Ось зірвався відкілясь табунець крижанів і шугнув через Дніпро на Золотоноські болота. Я пригадав чогось Гоголя: "Редкая птица долетит до средины Днепра" — ну, чи можна ж було так безсоромно брехати? Це, на його думку, табунець крижнів —"редкая ііті-ца". Хоч би ще він був якийсь бідолаха мисливець, що тижнями ходить по болотах і навіть пір'я від якогось поганенького чиряка не побачить — я розумію, а то ж — Гоголь!
Я востаннє дивлюсь на "лани широкополі, і Дніпро, і кручі", розуміючи всю свою вагу і значення. Мені шкода тепер, що я не дописав у "Книзі":