— Ні, Анелечко, прошу тебе, не роби мені сього! — благала Юлія. — Сама найліпше знаєш, як дуже мені се буде неприємно.
— Го, го, го! Пані лякаються, щоб ми вас не отруїли! А, таке підозріння не може пройти безкарно. Отже, навмисно мушу паню отруїти двома наперстками боснійського вина! Allons, enfants!* Анеля наперед, а ми обоє за нею!
— Ні, Юлечко, справді Антось має рацію, — промовила нарешті Анеля. — Пощо маєш утікати? Ходи, ззімо обід, побалакаємо, а твоє господарство чей же не втече.
— Ага, бачите, пані, як вища інстанція мудро розсудила! — крикнув капітан, радуючись, що жінка, що зразу, очевидно, вагувалася, остаточно станула по його боці. — Прошу пані! — додав, подаючи їй рам'я, а потім позираючи на неї спідлоба; бачачи на її лиці вираз невдоволення і прикрості, додав:
— Але що ж се ви, пані, чините з себе таку пригноблену невинність? Чи справді моє товариство для вас таке незносне?
— О, пан капітан жартує! — мовила Юлія, силкуючися на веселий усміх. — Противно! Тілько що у мене дома...
— Що там дома! — мовив капітан. — Адже ж там діти не плачуть, а котики, канарочки і песики з туги не помруть.
Юлія, ніби завстидана, відвернула голову. Були вже в їдальні. Анеля заходилася коло зупи. Діти сиділи на своїх місцях, спокійні, але веселі, тільки оченята у них усміхалися.
— Михасю! — мовив капітан, наближаючися до нього з панею Юлією. — Чи не сесю паню ти хотів учора потягнути до одвічальності?
Михась встав з крісла, подав руку пані Юлії і мовив:
— Добрий день, пані! А вчора я хотів пані сказати, що пані недобрі.
— Я недобра, Михасику? — здивована, запитала Юлія.
— Так, пані недобрі, — мовив резолютно Михась. — Пані вмовили в нас, що татко приїде вночі, а він приїхав рано, а ми були в школі і не поїхали на дворець, щоби там татка привітати.
— Але ж я сьому не винна, Михасику, — мовила Юлія. — Татко сам телеграфував.
— Е, що там телеграфував! — відповів Михась. — В листі було написано, що приїде рано. Може, телеграма була фальшива.
— Га, га, га! То мені козак! — сміявся капітан. — Той уміє допекти.
— Але ж, Михасику, хіба ж я тому винна, що телеграма була фальшива? — мовила Юлія.
— Не треба було їй вірити, — відрізав хлопець.
— Так ти гніваєшся на мене? — Вчора троха гнівався, а нині вже ні, — мовив Михась.
— Ти мій золотий хлопчику! — скрикнув капітан, цілуючи його в чоло. — Так завсігди держися! Коли хто щось винен, говори йому правду в очі, вали сміло що думаєш. Але любити його не покидай. Так ніколи не схибиш із доброї дороги.
— Ну, ну, досить тої науки! Прошу братися до росолу, бо вистине! — мовила Анеля.
Настала на кілька хвиль пауза, під час котрої чути було тільки брязкіт срібних ложок о тарелі і мірний шелест при споживанні росолу.
Напружений і немилий настрій, який панував з початку обіду, хоч старанно маскований усіми тими особами, що сиділи при однім столі, чим дальше почав звільна якось розпогоджуватися та прояснюватися. Веселе щебетання дітей було немов той теплий і освіжаючий вітерець, що розгонював хмари, які раз по раз виповзали з якихсь таємних щілин і раз у раз грозили затемнити весь видокруг сього щасливого домашнього огнища. Під впливом тих здорових, невинних дитинячих душ навіть пані Юлія осмілилася, почала вчувати себе свобіднішою, хоч сиділа обік капітана. Тільки Анеля, хоч і як очевидно напружувала свою силу, не могла ще опанувати наслідків свого недавнього нервового припадку, від часу до часу блідла і тривожно позирала на двері, неначе в них кождої хвилі мав показатися віщун якогось нещастя. Тож коли справді по якімсь часі, вже при кінці обіду, почулося енергічне, швидке стукання до дверей, Анеля мало не скрикнула з переляку, схопилася з крісла і, відвернувшися до вікна так, щоби капітан не бачив її зблідлого лиця, вхопилася рукою за груди, силкуючися зупинити надсильне биття серця.
В дверях показалася військова фігура, що вже давно не топтала сих порогів. Се був Редліх. Окружений туманом пари, ввійшов до покою, салютуючи. Капітан радісно скочив до нього і сердечно стиснув подану йому руку.
— Добрий день тобі, капітане! — мовив Редліх. — Добрий день панству! — додав, обертаючися до товариства, хоч не міг нікого розпізнати через запотілі окуляри. — Проходячи ось туди, вступив я до тебе, — мовив знов до капітана, знімаючи і витираючи окуляри. — Іду до служби та маю ще пару хвиль часу, то можемо побалакати. Чи, може, я панству перешкодив? — додав, вложивши окуляри вже чисті і побачивши на столі зостанки обіду.
— О ні, зовсім ні! — мовила Анеля. — Зараз скінчимо. Зволить пан поручник на хвилиночку сісти собі в салоні.
— А, мій поклін пані добродійці! — мовив Редліх, кланяючися Анелі. — Прошу вибачити, що я в першій хвилі з панею не привітався, але мої нещасливі окуляри...
— О, знаю, знаю! — всміхаючися, мовила Анеля, стараючися рухом руки якнайчемніше і найшвидше випровадити Редліха до салону. Та сей іще стояв. Побачив Юлію, що від тої хвилі, як він увійшов, піднявшися зі свого місця, наблизилась була до вікна і силкувалася стояти так, щоби якнайменше звертати на себе уваги. Та Редліх пізнав її і, очевидно, зацікавлений, підступив до неї. Якась фатальна сила заставила її обернутися лицем до нього. Переконавшися, що се справді вона, Редліх став мов остовпілий, збентежений, неспосібний висказати найпростішу фразу привітання. Юлія вклонилася йому.
— А, пані тут? — притишеним голосом мовив Редліх.
— Моя товаришка Юлія Шаблінська, — мовила Анеля. — Чи, може, панство, знаєтеся?
— О ні! — сквапливо промовила Юлія.
— О так, троха! — рівночасно і також сквапливо мовив Редліх.
Капітан, здивований, глядів на сю сцену. Хотів уже вибухнути сміхом і по свойому звичаю взяти сих двоє людей на протокол, коли нараз Редліх, відвертаючися з певною остентацією від Юлії і зближаючися до нього, мовив поспішно:
— Вибачай, капітане, але мушу з тобою попрощатися.
— Що? Що? Що? — з величезним зачудуванням скрикнув капітан, приступаючи до свойого старого приятеля і силкуючись заглянути йому в очі.
— Мушу йти! — повторив Редліх збентежений, поглядаючи на годинник. — Я троха перечислився в часі... Маю ще справунки...