Для чого людині серце

— Я не хо­чу цьо­го сер­ця, во­но нек­ра­си­ве! — швид­ко від­по­вів чо­ло­ві­чок, і лі­кар пос­міх­нув­ся схваль­но.

— А ось блис­ку­че, як плас­тма­со­ва куль­ка, — да­лі по­ка­зу­вав лі­кар. — Ба­чиш, яке во­но сві­же: дов­го ж сту­ко­ті­ло, ніс­кіль­ки не зно­си­ло­ся. Це — сер­це бай­ду­жої лю­ди­ни.

Чо­ло­ві­чок пос­то­яв, ва­га­ю­чись: сер­це йо­му ду­же спо­до­ба­лось — во­но ж та­ке блис­ку­че! — але він хо­тів по­ба­чи­ти й ін­ші сер­ця, і во­ни ру­ши­ли да­лі.

— В отій он бан­ці — сер­це бан­ди­та...

— А чо­му во­но та­ке чор­не?

— Во­но по­чор­ні­ло від зло­чи­нів...

— А це чиє сер­це?

Пе­ред ни­ми не пла­ва­ло, а ле­жа­ло на дні бан­ки ди­во­виж­не сер­це: пох­му­ре, сі­ре, важ­ке, на­че ви­сі­че­не з твер­дої ка­ме­ню­ки.

— Це сер­це од­но­го чо­ло­ві­ка, який дбав ли­ше про се­бе і від­вер­тав­ся від ін­ших лю­дей.

І хоч чо­ло­ві­чок ма­ло що зро­зу­мів, од­нак не за­хо­тів бра­ти і це сер­це: над­то вже неп­ри­єм­ний виг­ляд во­но ма­ло!

Дов­го хо­ди­ли вздовж по­лиць із сер­ця­ми, а чо­ло­ві­чок все не зна­хо­див со­бі до впо­до­би. Вреш­ті лі­кар діс­тав з най­ви­щої по­ли­ці ще од­ну бан­ку, пос­та­вив її на стіл.

— Оце сер­це од­ні­єї ду­же доб­рої лю­ди­ни. Ба­чиш, яке во­но ве­ли­ке та світ­ле!

— А що то за чер­во­ні го­лоч­ки, що ви­ти­ка­ють­ся з ньо­го? — по­ці­ка­вив­ся чо­ло­ві­чок.

— То не го­лоч­ки, а нер­ви. Са­ме во­ни роб­лять сер­це ду­же чут­ли­вим та нес­по­кій­ним, і той, ко­му діс­та­неть­ся во­но, не­хай не роз­ра­хо­вує на лег­ке та без­жур­не жит­тя. Трі­по­ті­ти­ме йо­го сер­це людсь­ки­ми страж­дан­ня­ми і бо­ля­ми, на­віть най­мен­ше го­ре, що сві­ти­ти­ме в очах стріч­ної лю­ди­ни, бу­ди­ти­ме в ньо­му та­кий гос­трий від­гук, що во­но не зас­по­ко­їть­ся, аж до­ки лю­ди­на ота хоч тро­хи не вті­шить­ся. Ось по­ди­вись...

Лі­кар зне­наць­ка уда­рив ру­кою об гос­тре реб­ро сто­лу, скри­вив­ся від бо­лю, і сер­це від­ра­зу ж зат­рі­по­ті­ло, за­би­ло­ся так, не­на­че хо­ті­ло вис­ко­чи­ти з бан­ки.

— Я візь­му йо­го! — ска­зав за­ча­ро­ва­ний чо­ло­ві­чок.

— Доб­ре, я пе­ре­сад­жу то­бі оце сер­це, — по­го­див­ся лі­кар. — Але перш ніж бра­ти йо­го, ти доб­ре по­ду­май. Ад­же ти з цим сер­цем не зна­ти­меш, що та­ке спо­кій.

Та чо­ло­ві­чок упер­то твер­див:

— Я хо­чу ма­ти це сер­це!

І лі­кар роз­сік йо­му де­рев­'я­ні гру­ди, вклав до них сер­це, що ко­лись на­ле­жа­ло доб­рій лю­ди­ні.

Див­но і нез­вич­но по­чу­вав се­бе чо­ло­ві­чок, по­вер­нув­шись до сво­їх од­ноп­ле­мін­ни­ків. Тем­ний гус­тий ліс на­че роз­сту­пив­ся пе­ред ним, став чис­ті­ший, про­зо­рі­ший, і все, що жи­ло в ньо­му та ди­ха­ло — від най­дріб­ні­шої ко­маш­ки до най­біль­шо­го зві­ра, — все збуд­жу­ва­ло в чо­ло­віч­ко­ві уже не лег­ко­важ­ну швид­коп­лин­ну ці­ка­вість, а пос­тій­ну ува­гу, спів­чут­тя, жаль.

Поч­не хто-не­будь із йо­го од­ноп­ле­мін­ни­ків дра­ту­ва­ти ро­бо­тя­щу му­раш­ку, чо­ло­ві­чок від­ра­зу ж і зу­пи­нить йо­го:

— Об­лиш! Хі­ба ти не ба­чиш, що во­на не­се до­до­му їжу?

По­ба­чить під­ра­не­но­го пта­ха, ото­че­но­го ці­ка­ви­ми чо­ло­віч­ка­ми, від­ра­зу ж поч­не до­ко­ря­ти:

— Не чі­пай­те йо­го! Хі­ба ви не зна­є­те, що йо­му бо­ля­че? Хі­ба вам не жал­ко йо­го?

— А що та­ке "жал­ко"? — за­пи­ту­ва­ли у ньо­го де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки, сту­ка­ю­чись по­рож­ні­ми го­ло­ва­ми.

Як він міг їм по­яс­ни­ти, що та­ке "жаль"? Ад­же во­ни не ма­ли сер­дець, во­ни ні­чо­го не від­чу­ва­ли, — отож ні­чо­го не мог­ли зро­зу­мі­ти.

Тіль­ки один де­рев­'я­ний дід, який не один раз зус­трі­чав­ся з людь­ми та чув від них, що та­ке "жаль", ав­то­ри­тет­но ска­зав:

— За всіх не пе­ре­бо­лі­єш, усім не до­по­мо­жеш. Ін­ших бу­деш жа­лі­ти — сам дов­го не про­жи­веш.

І всі від­ра­зу ж по­го­ди­ли­ся з ним, бо в ньо­го бу­ла най­дов­ша бо­ро­да. Не по­го­див­ся тіль­ки наш де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, але про­мов­чав.

Отак, мо­же, і жив би наш чо­ло­ві­чок се­ред сво­їх де­рев­'я­них бра­тів, вбо­лі­ва­ю­чи за кож­но­го скрив­дже­но­го, за­хи­ща­ю­чи кож­но­го, хто пот­ра­пив у бі­ду, ко­ли б не тра­пив­ся один ви­па­док...

Це бу­ло взим­ку. Ліс сто­яв сон­ний, за­ку­тий мо­ро­зом, при­по­ро­ше­ний сні­гом. А під ви­со­ким ду­бом си­дів не­ру­хо­мо хлоп­чик, що заб­лу­кав так са­мо, як і ота дів­чин­ка, і, сту­лив­ши без­си­ло по­ві­ки, вже й не на­ма­гав­ся звес­тись на но­ги.

— Що з ним та­ке? — за­пи­ту­ва­ли один в од­но­го де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки, збіг­шись за но­вою за­ба­вою до сон­но­го хлоп­чи­ка.

— Він за­мер­зає, — ска­зав дід з най­дов­шою бо­ро­дою і пи­ху­ва­то ог­ля­нув­ся, по­ті­ше­ний влас­ною муд­ріс­тю. — Я уже ба­чив, як за­мер­за­ють лю­ди. От ми тро­хи по­че­ка­є­мо, і цей хлоп­чик зов­сім пе­рес­та­не ди­ха­ти.

Отут і під­біг до хлоп­чи­ка наш чо­ло­ві­чок. Жаль стис­кав йо­му сер­це, про­ни­зу­вав ти­ся­ча­ми го­лок. Ухо­пив хлоп­чи­ка за ру­кав, по­чав тор­са­ти — бу­ди­ти йо­го:

— Хлоп­чи­ку, встань!.. Хлоп­чи­ку, встань!.. — Але в хлоп­чи­ка тіль­ки зат­рі­по­ті­ли вії, пря­мо в сніг опус­ти­лась бі­ла ру­ка.

Ог­ля­нув­ся чо­ло­ві­чок без­по­рад­но: ли­ше хо­лод­ний сніг нав­кру­ги, кри­жа­не сон­це вго­рі та бай­ду­жі йо­го ро­ди­чі дов­ко­ла. "Він за­раз за­мер­зне!" — по­ду­мав у роз­па­чі де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, і та­ким пе­ку­чим жа­лем прой­ня­лось йо­го сер­це, що во­но рап­том спа­лах­ну­ло — за­го­рі­ло­ся яс­кра­вим вог­нем.

Дов­го го­рів чо­ло­ві­чок, зіг­рі­ва­ю­чи хлоп­чи­ка, ря­ту­ю­чи йо­го від не­ми­ну­чої, зда­ва­ло­ся б, смер­ті. А ко­ли хлоп­чик, зіг­рів­шись, звів­ся і пі­шов, на­віть не зро­зу­мів­ши, ко­му він зав­дя­чує влас­ним жит­тям, де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки ото­чи­ли сво­го до­го­ра­ю­чо­го бра­та, від яко­го ли­ши­ли­ся тіль­ки жев­рі­ю­чі вуг­лин­ки та об­па­ле­на го­ло­ва з сум­ни­ми, пов­ни­ми жа­лю очи­ма. Во­ни трі­ща­ли де­рев­'я­ни­ми го­ло­са­ми і. не ві­да­ю­чи, що та­ке жаль, лю­бов, спів­чут­тя, зди­во­ва­но до­пи­ту­ва­лись:

— Чо­го у те­бе та­кі сум­ні очі?

— Бо ме­ні жал­ко вас, — ледь чут­но від­по­вів їм до­го­ра­ю­чий чо­ло­ві­чок. — Але цьо­го вам не да­но зро­зу­мі­ти.