А все було дуже просто. Біля села Пакс є пором — це наче плавучий міст, який пересувається за допомогою дизельних моторів. Ми завжди користуємося ним, бо він на нашому звичному шляху. Отже, двоє коней пройшли непоміченими, оскільки ніхто не чекав їх на цій переправі.
Ну от, переправившись через Дунай, ми почали зводити шапіто в селі Дунапартай і лише тоді похопилися що дикого коня немає в загоні серед циркових коней. Він поламав кілька жердин і втік. Ми шукали скрізь, але марно, В Дунапартаї ми провели чотири дні і навіть затрималися ще на день, але зрештою мусили поїхати самі, хоча нас це дуже засмутило. Та що ми могли вдіяти?
Наступного дня, коли ми їхали по шосе в Кішокс, я визирнула з фургона й побачила, як Тах біжить слідом засніженим узбіччям. Ми спробували зловити його, але він виявився хитріший за нас. Тримався на віддалі, й ми дали йому спокій.
— Ганятися за ним безглуздо, — сказав мій батько. — Поки його подружка тут, він ітиме за нами.
Тах весь час ішов по наших слідах. Коли ми зупинялися в селах на день-два, він переховувався десь за околицею. Якось він пропав на цілий тиждень. Але досить було нам рушити в дорогу, як він відразу ж з'являвся. Так тривало, поки ми виступали у східній Угорщині і не вийшли до кордону з Україною — найвіддаленішого куточка в нашій країні. Тут ми завжди повертали знову на захід.
Першу ніч по дорозі ми провели в селі Негрдед, що славиться своїми вишневими садами. В одному саду нам дозволили випустити коней, і тут ми не догляділи Пташки як слід.
Що сталося? А те, що вранці, прийшовши по неї, в саду ми її не застали. Обнишпоривши засипаний сніговими наметами сад, ми побачили сліди, які вели до глибокого каналу в кінці саду. Ми були певні, що коням годі подолати його, адже канал був дуже глибокий і вода в ньому не замерзла. Але того ранку ми виявили, що в одному місці канал усе-таки замерз і саме там тяглася низка слідів. Отже, Тах пробрався в сад по кризі й повів геть Пташку.
Ми обшукали поля, переліски, сади, але марно, і хоча нам допомагало все село, на п'ятий день ми облишили марні пошуки.
Більше ми не бачили ні Пташки, ні дикого коня. Вони ніби розтанули в наших білих угорських снігах. Доки вони не втекли, ми й не уявляли, як полюбили й прив'язалися до них обох. Думаю, я полюбила милу Пташку не менше за тебе, Кітті, хоча знала її не так довго. І я
оплакувала її втрату так само, як і ти. Але, на превеликий жаль, я не знала, тоді ще не знала, чия була Пташка і звідки вони з Тахом прийшли. Вони так і пішли, як прийшли,— не знати звідки й не знати куди.
Тільки за кілька тижнів, коли треба було показати одного нашого коня ветеринарові в Мішкольці, батько розповів йому про двох дивних коней. Ветеринар дуже розхвилювався й відразу зателефонував до Будапешта. А через чотири дні з Лондона прилетів твій дідусь, щоб зустрітися з нами, і від нього ми й довідалися дивовижну історію Пташки й Таха, дикого коня.
Твій дідусь провів у нас цілий вечір, розповідаючи про двох коней і про тебе, Кітті. Він попросив мене написати про все, що сталося, і я склала цього листа поугорському з. допомогою нашої вчительки, місс Надь. Можливо, я дещо пропустила, але, гадаю, написала про все найсуттєвіше.
Знаючи тепер, що дикий кінь іде додому, в рідну Монголію, ми гадаємо, що він і Пташка вже перевалили через Карпатські гори (холодні й засніжені) і бредуть тепер українськими степами, такими самими холодними й крижаними.
Напиши мені, будь ласка, якщо ти чи твій монгольський приятель дізнаєтеся щось про них. Твій дідусь пообіцяв написати моєму батькові, коли будуть якісь новини. Тах був таким страшним і хворим, коли ми вперше побачили його, що важко було зразу полюбити його, хоча всі ми щиро співчували йому. Але тільки-но він почав одужувати, всі в нашій родині просто закохалися в нього і захоплювалися ним. По-моєму, це тому, що всі відчували: він щось задумав, щось замислив, і порівняно з його метою все інше нічого не варте.
Я була б дуже рада, якби ти написала мені. Пиши по-англійському. Перекладач у нас знайдеться. Багато наших селян жили колись в Америці, Австралії та Канаді і навіть в Англії. Один чоловік із села Дьома десять років прожив у химерній країні, що зветься "Острів людини", і де водяться безхвості коти. Ти знаєш, де це? Чоловік цей — пекар.
Вітаю тебе, любий друже Пташки й Таха, друже всіх диких тварин,
Като Кошут.
Р. . S записала всі адреси, на які ти можеш написати мені, на окремому аркушику, і прошу тебе пришпили
ти його всередині того сундука, де ти тримаєш своя вбрання. Я так завжди роблю з усіма цінними речами, якщо боюся загубити їх".
Від цього сумного листа, Бар'юте, я заніміла. Але якщо Тах і Пташка тепер на Україні, то вони ближче до тебе, ніж до мене, Дуже прошу тебе, спробуй довідатися про їхню долю. Тобі, напевне, пощастить більше, ніж мені.
Додати мені більше нічого. В голові не вкладається, як зуміють вони подолати ті широкі, білі, крижані степи й величезні ріки, що течуть на Україні. На карті це майже півсвіту, Дідусь написав двом професорам до Києва, столиці України, і ми маємо надію, що хто-небудь там пошукає наших утікачів.
К.
14
Люба Кітті!
Коли наш друг Гріт прочитав твого останнього листа (а тепер він читає по-англійському), сидячи в машині, він скочив на землю і заявив: "Її правда, Бар'юте, вони майже на півдорозі додому! Ясно?"
Він так захвилювався, що притьмом помчав до Улан-Батора запитати свого професора, чи знає той, що Тах і Пташка вже на Україні. Професор, звичайно, відповів ствердно. Твій дідусь уже послав йому телеграму. І професор з Улан-Батора пообіцяв зробити все, щоб розшукати Таха й Пташку,
Але я не дуже тішу себе надіями, Кітті. У монголів є така приказка: "Не передбачай подій, поки вони не сталися". Це те саме, що по-англійському: "Курчат по осені рахують". Це прислів'я я знайшов сам. Тітонька каже, що я роблю успіхи в англійській, дарма що в мене погана пам'ять. У кожному разі, зараз нам треба тільки чекати.
Гріт хотів сам летіти на Україну, щоб зайнятися пошуками Таха й Пташки. Але навряд чи це доцільно. Звідки йому починати пошуки?