Отож я мовчав про це. Може, люди в Англії ставляться до коней інакше. А для нас кінь дуже важливий у нашому житті. Споконвіку ми розводимо коней, п'ємо їхнє молоко і робимо з нього сир, використовуємо їхні шкури та споживаємо їхнє м'ясо. Багато монголів і досі мешкають у юртах, вкритих кінськими шкурами. Отак ми жили протягом багатьох століть, а тепер у нас все робиться колективно, ми збудували свої власні школи, і життя наше стало культурнішим і щасливішим. Але ніхто на землі не зв'язаний з кіньми так, як ми. Так принаймні твердить моя тітонька Сероглі.
Мабуть, тепер ти зрозумієш, що хоча раніше ми полювали на цих рідкісних диких коней і винищували їх, то робили це не задля розваги, а з доконечної потреби. А щодо наших табунів, то ми цілий рік кочуємо з ними пасовищами, які розлягаються на десятки кілометрів. Тому для нас кінь не просто щось таке, на, чому ми гарцюємо задля власної втіхи чи працюємо з ним, як ковбої в Америці. Кінь для монгола — невіддільна частина буття. І тому я мусив простежити за цими дикими кіньми, щоб із ними не трапилося чогось лихого.
Наступного дня я знову поїхав у гори, залишив Бета у видолинку, а сам видряпався нагору й глянув униз, на трав'янисту галявину.
— Мені щастить, —— прошепотів я сам до себе.
Дикий табун повернувся, і цього разу я побачив більше двох десятків коней. Одні стояли між камінцями інші лежали в траві. Серед них було четверо лошат — таких кумедних створінь я ще ніколи не бачив. їхні великі голови й товстенькі незграбні ніжки нагадали мені коней, яких клоуни зображають у цирку: один чоловік спереду, другий іззаду, ноги хитаються, а голова здоровенна і теж хитається.
Я почав шукати очима мого знайомого жеребця, та марно. Тоді став уважно роззиратися навколо і нарешті побачив його. Він стояв на протилежному схилі, крутив головою і розмахував хвостом. І тому я зразу впізнав його. Ясно було, що це найсміливіший і найлютіший з усіх диких жеребців. Але поки що він не став ватажком табуна, бо був надто молодий.
Мій дідусь, частенько розповідав мені про те, як дикі жеребці б'ються і навіть убивають один одного, щоб стати ватажком табуна. А найзапекліша боротьба між ними точиться через лошиць. Коли жеребець стає .ватажком, він повинен піклуватися про свій табун, самовіддано захищати його, тримати всіх разом і відводити од небезпеки. А насамперед ватажок повинен боротися з усім, що загрожує іншим коням. І я вірив, що одного чудового дня і мій дикий жеребець стане ватажком табуна, адже він такий розумний і відважний. Тільки він здогадався, що я стежу за ними з протилежного схилу, і помчав униз, і почав штурхати й підганяти інших коней, щоб вони тікали.
Проте на нього ніхто не зважав, а один старший кінь не витримав, обернувся і щосили хвицонув його задніми копитами; коні завжди так роблять, коли б'ються між собою чи коли хочуть когось провчити.
Тах (тепер я так називатиму його) не зостався в боргу й собі хвицнувся, але старший жеребець спритно вивернувся та ще й встиг скубнути Таха за чубок. Одна лошиця з лошам теж хвицнула Таха, і я зрозумів, що поки що він не був у табуні ватажком.
А Тах таки недаремно хотів примусити табун втікати, адже я становив для них можливу небезпеку. Це ж лише через їхню легковажність та необережність я міг і далі стежити за ними. Всі вони були страшенно збуджені, без угаву скублися за гриви і, на відміну від наших коней, все робили заразом: кусалися, терлися одне об одного й хвицалися. Це все було так смішно, що я аж за боки брався і качався по траві, щоб не розреготатися уголос.
Тієї весни я щодня стежив за дикими кіньми і в довжелезній ущелині, і далеко в горах, де вони майже цілий день лежали в густій траві. А паслись вони, очевидно, переважно вночі, й саме через це, мабуть, їм так довго щастило лишатися непоміченими. Я зауважив, що Тах ніколи не лягав. Увесь час він пильнував, обходив табун і принюхувався до вітру. Якось він зібрав чотирьох лошиць, повів їх у тінь, ближче до узгір'я. І знов один із старших жеребців боляче вкусив його, цього разу в спину, даючи таким чином зрозуміти, щоб не совав носа, куди не слід.
Іншим разом Тах знову почув мою присутність, хоч я був далеко, і знову спробував примусити табун утікати. Тепер на нього накинулось уже четверо жеребців, і хвилин із п'ять, повернувшись до Таха задом, вони копали його ногами, а він хвицався й собі, і все це було ніби в цирку. По-моєму, вони сподівались, що Тах кинеться навтіки, але, хоч удари були нестерпно болючі (цілили йому в черево, — так буває завжди, коли коні б'ються на смерть), він не відступав і всіляко намагався вивернутись.
— Не піддавайся! — пошепки благав я його. — Правда на твоєму боці. Я тут, і вам усім треба тікати.
Тахові ніяк не вдавалося поставити на своєму, проте це його не бентежило, і він уперто силкувався відвести коней від небезпеки.
Отаким був Тах минулої весни, коли я залишив його в горах, а сам повернувся до школи. Я й далі мовчав про дикий табун і не збирався нікому звірятись. Та мені було дуже прикро розлучатися з дикими кіньми, я ж так хотів подивитись, чи стане Тах ватажком. Чи радше, як саме він стане ватажком.
Проте навчання важливіше, ніж пасовисько, як любить казати мій тато. Тієї весни я востаннє побачив Таха, коли він зчинив запеклу бійку з одним із старих жеребців (але не з ватажком) . Билися вони відчайдушно, хвицалися, кусались, і до мене долинали глухі удари, хрипіння та іржання, дарма що відстань між нами була метрів двісті. Тах тоді вийшов переможцем — його супротивник дременув з поля бою після того, коли Тах почав ударяти його передніми копитами (для коней це взагалі незвично). Цю перемогу, звісно, не можна вважати остаточною, у нього попереду ще сила-силенна таких сутичок, можливо, навіть жорстокіших..
Тітонька Сероглі каже, що вже втомилася писати, і я продовжу листа після того, як вона послухає по радіо нашу монгольську співачку Нороб Барзад. Ця сліпачка в нас дуже популярна. Чи доводилося тобі її слухати, як мені Тома Джонса або бітлзів?
Так от, по-моєму, Тах не тільки знав, що я стежу за їхнім табуном, але з часом почав ставитись до моєї та-ємної присутності досить дружелюбно, і через це я його так полюбив. З усіх диких коней Тах був найкмітливіший, адже він єдиний помітив мене і дедалі частіше позирав у мій бік, вишкіряв зуби й посилав вітання — "шепіт трави", Чи, може, це було застереження не підходити ближче? Не знаю.