— Пташко! — обурилась я. — Що з тобою?
Мені довелося силоміць притягти її до дідуся, й він присвітив ліхтарем. Пташка здавалася напівдикою. Де й поділась її чепуристість,— вона була розкуйовджена, груба, вкрита грязюкою і колючками.
— Щось сталося, — сказав дідусь, оглядаючи її. — Дивись. Він посвітив ліхтарем їй на груди, прямо під шию.
Я побачила глибоку рану, поріз, що перетинав груди тонкою прямою лінією від краю до краю.
— Тах знову напав на неї! — гнівно вигукнула я.
— Ні, ні. Це слід від дроту,— сказав дідусь.— Вона, мабуть, наскочила на огорожу.
— На електричну огорожу?
—• Атож.
— Її ж, мабуть, обпекло!
— Дурниці, — відмахнувся дідусь, — Хіба що трішки ошелешило. Проте, судячи з порізу, вона, певно, налетіла на дріт з усього розгону.
— Це вплив Таха! — обурилась я.
А Скіп безупинно гавкав у темряві.
— Очевидно, Тах десь поблизу,— сказав дідусь.— Зовсім недалечко. Гукнула б ти Скіпа, бо якщо Тах добереться до нього... Гм-м... Краще відведи його додому.
Я побігла до Скіпа, що припав до землі, щулячи свої маленькі вуха, гавкаючи в темряву на щось невидиме. Вигляд у нього був водночас сміливий і наполоханий. Я взяла його на руки й звеліла замовкнути, та він усе скавучав,
— Ти теж краще йди додому, — мовив дідусь. — Хто-зна, яку штуку може встругнути цей дикий гривань. Йому явно не до вподоби те, що Пташка зараз у нас. Отож краще тобі не виходити.
— А як же Пташка?
— Ось промию їй рану, а тоді нехай собі йде.
Я полізла назад через вікно, але дідусь це помітив.
— О господи, що ж ти виробляєш! Негайно злазь і увійди через кухонні двері.
Я попрямувала до дверей, коли раптом Пташка пішла за мною слідом і навіть легенько тицьнулась у мене носом. Я зрозуміла, що вона натерпілась лиха й потребує мого співчуття. Проте, як тільки я спробувала обійняти її за шию, вона відсахнулась і позадкувала.
— По-моєму, вона сама не знає, чого хоче, — похмуро кинула я.
— Очевидно, їй хочеться мати коло себе і тебе, й Таха, — відказав дідусь. — Втім, може, все це на краще. Ми перемагаємо.
Але я, Бар'юте, чомусь відчувала, що зазнаю поразки. Дідусь промив їй рану, а потім ми скрізь вимкнули світло й стежили за Пташкою з мого вікна. Вона хвильку почекала, підійшла до вікна і враз, ніби вирішивши щось, обернулась і помчала геть.
Здається, це востаннє Пташка підходила до будинку, хоча я певна, що вона не раз силкувалась привести Таха ближче до нас.
Якось уранці, коли вже час було вирушати до школи, дідусь раптом схвильовано покликав мене в кабінет: "Кітті! Поглянь!"
Я підбігла до величезного вікна, і дідусь показав мені на гори по той бік долини. Тах з Пташкою піднімалися вгору по крутому схилу. Аж ось вони спинились біля великого каменя, Тах сердито затрусив головою, точнісінько як ото ти розказував. Здавалося, він принюхується до вітру, що дме від нашої садиби.
Зненацька Пташка обернулась і ніби хотіла попрямувати до будинку.
— Тепер побачимо, — сказав дідусь.
У нас на очах Тах обернувся й пішов слідом за Пташкою. Наздогнавши, він, не церемонячись, щосили штовхнув її мордою. Вона завагалась на мить, але врешті решт почимчикувала за ним.
— Він кусонув її, — мовила я.
— Зовсім ні, — заперечив дідусь. — Просто трішки скубнув.
— Вона хотіла спуститись до нас!
— Авжеж. І одного чудового дня вона таки приведе його ближче. Їй уже вдалося привести його в нашу долину. Отже, він помалу приживається.
Але я, Бар'юте, не вірила цьому, і Пітер не вірив. Він повідомив з Воронячого гнізда, що Тах шкутильгає, наче теж ударився об щось, може, об огорожу.
— Думаю, він хотів збити огорожу, — сказав Пітер.— І таки зіб'є.
— Не сміши мене, — відповів дідусь.
А проте сам послав містера Селбі (одного з лісничих, котрий мешкає в котеджі при дорозі) перевірити всю огорожу. Закінчую цього листа, Бар'юте, сподіваючись, що ти не розгубишся від нього. Я зараз дуже розгублена. Не знаю, хто з них сильніший, Пташка чи Тах.
У кожному випадку, ми всі чекаємо, бо ж, певна річ, Тах ще встругне якусь штуку. Щось неодмінно станеться. Ми це передчуваємо. Хоч і не можемо уявити, що саме станеться. Ми просто чекаємо.
У нас уже випав перший сніг, і я непокоюсь, як перебуде Пташка без своєї стаєнки, паші та теплої попони, якою ми частенько її накривали
Дуже прошу тебе, напиши, якщо буде змога. Мені так хочеться дізнатися, що там відбувається в дикому табуні без Таха і чи тебе й досі хвилює доля цього жеребця,
Напиши хоч кілька рядків (якщо тітонька Сероглі не дуже зайнята).
Щире вітання усій твоїй родині.
Твій стурбований англійський друг
Кітті Джемісон.
6
Добрий день Кітті!
Я, звичайно, одержав усі твої, чудові листи, але тітонька Сероглі їздила до Свердловська, отож нікому було почитати їх та відписати тобі. Я хотів дати їх прочитати нашій вчительці англійської мови, але мама сказала, що це було б неввічливо по відношенню до тебе, через те довелося чекати повернення тітоньки Сероглі. Тепер вона вже вдома, надсилає тобі свої вітання й питає, чи ти не будеш проти, якщо вона прочитає деякі з твоїх листів студентам (тітонька навчає студентів-старшокурсни-ків). Вона була б дуже вдячна, оскільки це сприятиме дружньому взаєморозумінню між нашими народами і наша молодь довідається багато цікавого про те, як ви живете у вашій мальовничій острівній країні.
А тепер про Таха й Пташку. Твої розповіді здивували мене, бо я гадав, що Тах оселиться в невеличкому англійському парку, де немає луків та розлогих пасовищ, як у нас. Але Гріт (пригадуєш молодого зоолога?) сказав, що однією з причин, чому вам віддали Таха, був ваш чудовий заповідник, а також схожі природні умови (хоча клімат і різний). Тим-то я не дуже хвилююсь за Таха. Але ти все так гарно описала, що я виразно бачу його, як він тільки й очікує хвилини, щоб дременуть геть.
Тільки куди ж він подасться, Кітті, якщо втече? Це мене найбільше непокоїть. На карті вашої маленької країни видно, що у вас скрізь тисячі шляхів і поселень. А що як Тахові справді пощастить утекти? Він же наражатиметься на небезпеку на дорогах. Або якийсь фермер візьме і застрелить його, як небезпечного звіра. Напевне
знаю лише одне: він ніколи не зважиться переплисти ріку. Твій дідусь казав правильно, наші коні не зносять великої води.